Данило Галицький. Тарас Орлик

Другу ж женіть геть і побийте її камінням, гадюку потайну, щоб не кортіло їй на чуже зазіхати».

      – Ох і голова! – захопився Гордій. – Я б довіку до такого не додумався.

      – Ідуть, – сказав Никодим.

      – Що?

      – Ідуть, кажу.

      Простеживши за його поглядом, Гордій побачив Іванка й Лушку, що з’явилися зовсім не з того боку, куди вирушила шукати їх Тетеря. Тримаючись за руки і пригинаючись під зеленим верболозом, вони пройшли берегом, піднялися по схилу і зупинилися навпроти чоловіків. Переглянулися. Дружно вклонилися до пояса і знову випросталися, усміхнено поглядаючи одне на одного.

      Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.

      – Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.

      – Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.

      – З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.

      – І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.

      – Удвох домовилися.

      – Як же ти міг із нею домовитися, коли вона німа як риба?

      – Вона не німа, – сказав Іванко, не зводячи очей з Лушки. – Зі мною говорить. Тільки пошепки.

      Лушка, далі дивлячись у землю, кивнула. Щоки в неї були малинові й такі гарячі, що волосинки, які вибилися, тремтіли, як біля вогню.

      – Ти не будеш кривдити її? – слізливо попросила Тетеря, яка встигла тричі перехрестити молодих.

      – Нібито я не знаю, – відмахнувся Іванко. – Сам сирота, розумію що до чого.

      Він і Лушка ще раз уклонилися старшим, подякували їм за все добре, попрощалися і, не озираючись, рушили до дороги. Іванко йшов трохи попереду, ведучи Лушку за руку. У своєму полотняному сарафані, коротко підстрижена, вона видавалася зовсім іще маленькою дівчинкою.

      – Господи! Захисти їх, – бурмотіла Тетеря, хрестячи дві постаті, що віддалялися. – Не найкращий час кохатися знайшли. Як же вони тепер без нас? Наздоженімо, чоловіки. Разом підемо.

      – Не хочуть вони разом, – буркнув Гордій, у якого раптом так засвербіли очі, що довелося аж протерти їх пальцями. – Удвох хочуть. Хай ідуть. Може, щастя своє знайдуть.

      – Це під Батиєм?

      – Не бувати тут Батию, – упевнено сказав Никодим. – Не дійде він сюди.

      – Звідки знаєш? – засумнівалася Тетеря.

      – Я не знаю, я відчуваю. Ось… – Заплющивши очі, Никодим потягнув носом повітря, набираючи повні груди. – Тут дихається інакше. Повітря інше. Волею пахне. А там… – Він обернувся на схід. – Там згарища, тухлятина, сморід болотний. Тартарам саме роздолля. Але не нам, людям вільним. Ми тут жити будемо, як раніше жили, до ординців. Нам хани не указ.

      – Отже, зупинимо їх? – запитав Гордій, повільно підводячи зосереджений погляд.

      – Із Божою допомогою, – кивнув Никодим.

      – Так у тартар теж, мабуть, свій Бог є, – обережно промовила Тетеря.

      – Хай Батию своєму моляться, – відрізав Гордій. – Він їм замість Бога.

      Закинув торбинку