Данило Галицький. Тарас Орлик

ти, дурна голово! Застерігали ж: не лізь. Ні, не послухав. І як тепер бути?

      – Іти треба, – відповіла, зітхаючи, Степанида.

      Її голова, обмотана білою хусткою, скорботно хитнулася. Вона сиділа в тіні великої берези, оголивши ноги. Лице та ступні були засмаглі, як у бусурманки, а гомілки й стегна зберігали незайману молочну білість. По одній нозі повзло сонечко, яке Степанида направляла зірваною травинкою.

      – Куди йти? – запитав Никодим, хоча відразу зрозумів, про що мовить супутниця.

      – У стан, – відповіла Степанида, стежачи за сонечком із таким виглядом, ніби від його пересування залежало щось надзвичайно важливе.

      – До дружинників?

      – До них.

      – А ти намет бачила? Такий для простого воєводи не напнуть.

      – І що? – запитала Степанида, зводячи очі на Никодима.

      Він сів поруч, підвівся, знову сів, підібгавши під себе ноги.

      – А те, що бояри на розправу швидкі. І Гордія стратять, і нас не помилують.

      – Ми ж у чому винні?

      – Бояринові начхати, винні ми чи ні. Спільники, скаже. І на березу. Хочеться тобі на березі висіти, Тетере?

      – Я тобі не Тетеря, а Степанида.

      – Відколи це? – сторопів Никодим.

      – Як у кущах, так «Степанидонько, Степанидонько», – незлобливо передражнила Степанида. – А як хіть задовольнив, так одразу Тетеря. Набридло. Я не птах, я жінка. І, здається, сміливіша за мужика буду.

      Вона встала, поправляючи поділ.

      – Не можна туди, – сказав Никодим, теж підводячись. – Дружинники люті, мабуть.

      – Не можна, але треба, – відповіла Степанида, приладжуючи вузлик до палиці. – Хто за Гордія слівце замовить? Адже він не заради наживи вкрав. Помститися тартарам хоче. Якщо дружинники правду дізнаються, то, може, помилують.

      Никодим підхопив свою та Гордієву торби, поплентався за Степанидою.

      – А якщо не захочуть слухати? – запитав він.

      – Це залежно від того, як говорити і що, – мовила Степанида, не обернувшись.

      – А ти знаєш?

      – Серце підкаже.

      Прийнявши безповоротне рішення, вона все пришвидшувала і пришвидшувала ходу, поки не припустилася підтюпцем. Вилаявшись, Никодим побіг теж. Ноша заважала, ноги плуталися в густій траві, чіплялися за невидимі купини, проте на душі було легко. А хіба не це головне?

* * *

      Князя Данила відірвали від трапези гучні, збуджені голоси, що злили´ся в безладний хор, який ставав дедалі голоснішим, поки не зробився просто нестерпним.

      – Чого галасують, Лешку? – запитав Данило, відкинувши абияк обгризену качину ногу.

      – Про те мені невідомо, князю, – відповів двірський, кланяючись.

      Він умів блискавично накривати стіл, збивати подушки, прати одяг, але в іншому був дурний і непотрібний. Облизавши пальці, винизані перснями, Данило встав і вийшов із шатра на сонце. Краєвиди, що розгорталися з вершини пагорба, були настільки звичними, що князь їх просто не помічав. Його погляд упав на натовп дружинників,