Данило Галицький. Тарас Орлик

У дружину княжу.

      Твердозуб, прислухаючись до їхньої розмови, діловито взувався, притупував підкованими каблуками, виблискував сталевими набійками на гострих носах чобіт.

      – Ні, ти чув? – звернувся до нього Захар. – У дружину він хоче.

      Його аж затрясло від обурення. Що голого дружинника аж ніяк не прикрашає.

      – Штани одягни, – порадив Твердозуб. – А я зараз у чоботях своїх потанцюю на злодюзі, поки ребра в нього не тріснуть. Усі пальці йому переламаю, щоб іншим разом на чуже не зазіхав.

      – Стривай, – зупинив його Захар, одягаючись. – Ще встигнемо побити. Спершу до сотника треба. Нехай його допитає.

      – Та що його допитувати? – уперся Твердозуб. – І так усе зрозуміло.

      – А ось не зрозуміло. Адже він до капшука мого не торкнувся, а меч і шолом схопив. І кольчугу. З ким воювати зібрався?

      – З ординцями, – подав голос мужик. – Гордій я, руська людина. Вони дружину мою, дочок… Задери на мені сорочку, там від стріл тартарських відмітини.

      Дружинники переглянулися, не знаючи, як бути. Обидва відчули, що Гордій каже правду.

      – Гаразд, повели до Єрмолая, – вирішив Твердозуб, злість якого зникла, як ранковий туман. – Нехай старший розбирається. Наше діло маленьке. Зловили волоцюгу.

      – Ловив я, – заявив Захар і схилився над бранцем, допомагаючи йому підвестися. – Тут недалечко. Дійдеш?

      – Нести не доведеться, не бійся, – буркнув Гордій.

      – Тоді йди.

      Захар легенько підштовхнув його в спину.

      – Розв’язав би. – Гордій хитнув зв’язаними руками.

      – Може, тебе і відпустити? – посміхнувся Твердозуб.

      – А що, відпустіть. Я до вас більше не поткнуся. В іншому місці щастя пошукаю.

      – От же злодійська душа! – захоплено мовив Захар. – Хоч би посоромився.

      Гордій насупився:

      – Мені соромитися нічого. Я битися з тартарвою бажаю. А чим? Хроном сушеним?

      – Ти хоч знаєш, чортяко, скільки така кольчуга коштує? А меч? А кінь в бойовій збруї?

      – Здогадуюся. – Гордій знову сплюнув і відвернувся. – Що ж, розв’яжете мене чи ні?

      – Ні, – відповів Твердозуб. – Так іди. Не розвалишся.

      – Адже побіжиш, – сказав Захар. – Побіжиш?

      – Не знаю, – зізнався Гордій. – Ну, йдемо чи що?

      І вони пішли. Здалеку їх можна було б вважати за трьох товаришів, що простують зеленим лугом. Тільки один надто вже понурий був і йшов неохоче. Був це, як легко здогадатися, Гордій, мастак ловити минів і робити ще багато інших корисних і хороших речей. Ось тільки красти не вмів він зовсім. Із цієї причини і не втік від Захара зі спорядженням. Сам Гордій біг і ховався, а совість йому говорила: стій, здайся, віддай украдене. Чим це скінчилося, читач уже знає. А тепер час сповістити йому, що за Гордієм і його стражниками стежили дві пари очей, що сховалися серед білих стовбурів березового гаю.

      Це були вчений чоловік Никодим і Степанида, на прізвисько Тетеря. Обоє відмовляли товариша від небезпечної