Название | Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Чак Поланік |
Жанр | Зарубежная образовательная литература |
Серия | |
Издательство | Зарубежная образовательная литература |
Год выпуска | 2015 |
isbn | 978-617-12-1270-1, 978-0-385-53805-3, 9786171212695 |
Вони, як і раніше, молоді та запальні, але їм тепер до лампочки, що з ними буде, коли молодечий запал минеться.
З одного боку, це – самогубство, а з другого – ні. Газети реальних цифр не розкриють. Газети самі собі лестять. Хай там як, а сторінка Триши Джедінґ у «Фейсбуці» має ширше коло читачів, ніж наша щоденна газета. Теж мені «масс-медіа»! Як подивишся на першу сторінку: усе тобі безробіття та війна, і ніхто ж не питається: як воно нам від того? Мій дядечко Генрі читає мені статтю про запропоновані зміни до законодавства штату. Влада хоче запровадити десятиденну затримку у виконанні заявок на продаж усіх серцевих дефібриляторів. Говорять про обов’язкові перевірки біографічних даних і про довідку від психіатра, та це ще не закон. Поки що.
Дядько Генрі за сніданком зиркає поверх газети і дбайливо мене вивчає. Він утоплює в мене цей свій прискіпливий погляд і питає: «Якщо усі твої друзі плигонуть зі скелі, ти стрибнеш услід?»
Мій дядько в мене за маму й тата. Він ніколи не визнає, але за краєм тієї скелі є вільготне та зручне життя. І на все життя перепустки для паркування інвалідів. Дядечко Генрі не розуміє, що всі мої друзі вже плигонули.
Дехто називає моїх друзів «інвалідами», хоча політично коректніше було б їх назвати «інакше валідними», адже вони придатні до багатьох справ. І навіть більше, ніж будь-коли. У них молоді та гарячі тіла і розум малої дитини. Від обох світів їм перепало найкраще.
Так, ЛеКвіша Джеферсон під час уроку з основ теслярської справи встромила свого язика всередину Ганни Фейнерман, змусивши ту вищати та звиватися, притулившись до свердлильного верстата. А Лора Лін Маршал? Вона в усіх на очах відсмоктала у Френка Рендолфа просто посеред заняття з міжнародної кухні. Усе їхнє причандалля було виставлене на показ, і хоч фалафель у них підгорів, та криміналу ніхто з цього не робив.
Після натискання на червону кнопку дефібрилятора ця особа, так би мовити, наражається на певні наслідки, та страждання їй невідоме. Після такої «кнопочної» лоботомії підліткові навіть і вбивство так зійде з рук.
Під час самостійної роботи я взяв і запитав у Бориса Деклана, чи це боляче. Він сидів у їдальні зі свіжими червоними опіками обабіч лоба. Штани його були спущені до колін. Я запитав його, чи був удар струмом болісним, але він не відповів. Точніше, відповів, але не відразу. Його відповідь полягала в тому, що він витяг пальці з дупи і глибокодумно їх обнюхав. А він же ще торік був королем балу серед учнів передостаннього класу!
Та багато в чому він тепер крутіший, ніж був колись. З голою дупою посеред кафетерію він простягає мені палець, пропонує його понюхати, але я кажу йому: «Ні, дякую».
Він дав мені зрозуміти, що нічого не пам’ятає. Борис Деклан усміхається нехлюйською дебільною посмішкою. Він постукує брудним кінчиком пальця по сліду опіку на скроні. І тим самим нечистим пальцем він кудись тицяє, намагаючись привернути до чогось мою увагу. Він вказує на стіну за моєю спиною, на плакат шкільного