Відьмак. Час погорди. Анджей Сапковський

в кого отой молодик зброєносцем є! – крикнув ремісник у шкіряному фартусі. – Вартий він за той вчинок поясу й острогів![28]

      – А звіролова в дибу! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, між людей…

      – Води, скоріше! Панна знову зомліла!

      – Бідолашна моя Мушка! – завила раптом торговка, схилившись над тим, що залишилося від кудлатого песика. – Собацюрка моя нещасна! Людииии! Хапайте ту дівку, ту шельму, що дракона розізлила! Де вона? Хапайте її! То не звіролов, то вона в усьому винна!

      Міські стражники, яким допомагали численні добровольці, почали пропихуватися через юрму й роззиратися. Цірі справилася із запамороченням.

      – Фабіо, – прошепотіла. – Розділяємося. Зустрінемося за хвильку на тій вулиці, по якій ми прийшли. А якщо хто тебе затримає і розпитуватиме про мене, то ти мене не знаєш і не відаєш, хто я така.

      – Але… Цірі…

      – Іди!

      Вона стиснула в кулаці амулет Йеннефер і пробурчала закляття активізації. Чари подіяли миттєво, а час був найважливішим. Стражники, які вже проштовхувалися в її напрямку, зупинилися, дезорієнтовані.

      – Що за лихо? – здивувався один із них, дивлячись, здавалося, прямо на Цірі. – Де вона? Я ж тільки-но її бачив…

      – Там, там! – крикнув інший, вказуючи в протилежному напрямку.

      Цірі повернулася і пішла собі, все ще трохи ошелешена й ослаблена ударом адреналіну й активізацією амулета. Амулет діяв так, як повинен був діяти – абсолютно ніхто її не помітив і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. В результаті раніше, ніж вона вийшла з натовпу, її безліч разів штовхнули, копнули та понаступали на ноги. Чудом вона уникнула скинутої з возу скрині. Мало не вибили їй око вилами. Закляття, як виявилося, мало свої добрі й погані сторони – стільки само переваг, скільки й вад.

      Дія амулета не тривала довго. Цірі не мала досить сили, аби його опанувати й продовжити тривалість закляття. На щастя, чари перестали діяти в слушний момент – коли вибралася з натовпу й побачила Фабіо, який чекав її на вуличці.

      – Ой-йей, – сказав хлопець. – Ой-йей, Цірі. Ти тут. Я непокоївся…

      – Не треба було. Ходімо, швидше. Полудень уже минув, мушу повертатися.

      – А ти непогано справилася із тією потворою, – хлопець глянув на неї із подивом. – І швидко ж ти діяла! Де ти тому навчилася?

      – Чому? Виверну вбив зброєносець.

      – Неправда. Я бачив…

      – Нічого ти не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Йеннефер. Ой-йей, ото ж би вона мені дала, якби взнала…

      Вона замовкла.

      – Ті там, – вказала за себе, у бік ринку. – Вони мали рацію. То я роздратувала виверну… То через мене…

      – То не через тебе, – заперечив переконано Фабіо. – Клітка була гнилою та й збитою абияк. Могла розтріскатися будь-якої миті, через годину, завтра, післязавтра… Краще воно, що вийшло сьогодні, бо ти врятувала…

      – Зброєносець врятував! – крикнула Цірі. – Зброєносець!

28

При нобілітації зброєносця у рицарський стан окрім меча (символа шляхетного стану) людині вручалися пояс й остроги; пояс (здебільшого – оздоблений, дорогий за вартістю) як специфічний предмет одягу, призначений для носіння меча; остроги – як ознака володіння навченим рицарським конем.