Народження Сталевого Щура. Гаррі Гаррісон

Він мав заплатити наступного дня, але замість цього пішов до поліції: так йому вийшло дешевше. Зараз вони хочуть забрати мене до лікарні Ліги та щось нахімічити у мізках. Тутешній лікар каже, що я більше ніколи не захочу битися.

      Стінгер стискав і розтискав кулаки, коли говорив це, і я відразу зрозумів, що бійка – то його життя, єдине, що він уміє робити справді добре. Те, чим інші в ньому захоплюються, що цінують. Якщо це забирати, то хай уже краще разом із життям. Мені навіть стало його шкода, але я не показав цього.

      – Ти можеш витягнути мене звідси? – серйозно запитав він.

      – Так, можу.

      – Тоді я з тобою. Ти щось хочеш від мене, я знаю: ніхто нічого не робить задурно у цьому світі. Я зроблю, що ти хочеш, малий. Урешті вони мене спіймають, немає місця, де ти міг би заховатися, коли тебе справді шукають. Але я прагну вчинити по-своєму. Знайду хлопця, що запроторив мене сюди. Все буде чесно. Останній поєдинок. Я вб’ю його так, як він убив мене.

      Я не міг погамувати тремтіння, слухаючи ці його слова: було зрозуміло, що він справді так учинить. Мені це не сподобалось.

      – Я витягну тебе, – пообіцяв. А подумки додав, що простежу, щоб він не зміг наблизитися до об’єкта своєї помсти: я не мав наміру починати кримінальну кар’єру як співучасник мокрухи.

      Стінгер узяв мене під захист. Він потис мою руку, здавивши пальці, мов залізним обручем, потім повів до своїх братків.

      – Це Джим, – повідомив він їм. – Поводьтеся з ним добре. Хто має проблеми з Джимом, матиме проблеми і зі мною. Питання?

      Усі розплилися у нещирих усмішках і фальшивих дружніх обіцянках, але мені було на них начхати. Найважливіше – я мав захист від їхніх могутніх кулаків.

      Стінгер поклав мені руку на плече, коли ми трохи відійшли.

      – Як ти це робитимеш? – запитав він.

      – Я скажу тобі вранці. Зараз роблю останні приготування, – збрехав я.

      – Тоді побачимося.

      Мені кортіло вишпортатися з цього болота так само, як і йому. Тільки з іншої причини. Його причина – помста, моя – депресія. Усі вони тут – нещасні лузери, а я звик вважати себе переможцем. Мені хотілося на волю, подалі від цих убогих.

      Наступні двадцять чотири години я намагався знайти найкращий спосіб утекти із в’язниці. Відімкнути механічні замки легко; моя відмичка добре працювала на дверях нашої камери. Єдина проблема – електронні двері зовнішнього двору. Якби мені час і потрібне спорядження, я впорався б і з ними. Проте не під пильним оком наглядачів у спостережному пункті біля тих самих дверей просто під годинником. То найочевидніший шлях на волю, ліпше його уникати. Мені потрібна краща ідея звільнення, тож спочатку варто провести розвідку.

      Десь опівночі я підвівся з ліжка. Черевики не взуватиму: треба рухатися якомога тихіше, а мої кроки приглушать три пари шкарпеток.

      Я нечутно намостив під ковдру весь одяг: так ліжко не виглядатиме порожнім, коли раптом охоронці захочуть перевірити камеру, зазирнувши у вічко. Віллі хропів як паровоз, коли я відчинив двері та вислизнув у коридор. Не він один насолоджувався