Народження Сталевого Щура. Гаррі Гаррісон

і небезпечний. Але після всіх страхів цього вечора я, здається, зовсім втратив здатність боятися. Двері камери відчинилися від мого делікатного доторку, а Стінгер розплющив очі, щойно я потрусив його за плече.

      – Одягайся, – швидко вимовив я. – Ми вшиваємося звідси просто зараз.

      Він усе зрозумів, нічого не питаючи. Одягався, поки я здирав простирадла з його нар.

      – Нам треба ще два простирадла, – сказав я.

      – Я візьму в Едді.

      – Але він прокинеться…

      – Я подбаю, щоб він знову заснув.

      Едді пролепетав якесь сонне запитання, потім розлігся звук важкого удару. Едді знову заснув, а Стінгер повернувся із простирадлами.

      – Ось що ми зробимо, – почав я. – Я знайшов шлях через дах. Ми поліземо туди, зв’яжемо простирадла докупи та спустимося по них. Добре?

      Добре?! Я ніколи у своєму житті не чув божевільнішого плану. Але не для Стінгера.

      – Добре! Ходімо.

      Знову на цій драбині. Як вона мені остогидла за сьогодні! І взагалі – я втомився. Я видерся щаблями драбини, відчинив люк, закинув простирадла через нього на дах. Стінгер не зронив жодного слова до того, як за нами зачинився люк.

      – Що сталося? Я чув, що ти втік, і вже лаштувався тебе вбити, коли вони знайдуть.

      – Усе не так просто. Я тобі розповім, коли виберемося звідси. А тепер треба дати раду простирадлам. Зв’язуймо протилежні кінці вздовж; мусимо зробити нашу мотузку настільки довгою, наскільки можливо. В’яжи морським вузлом, як навчають бойскаутів. Ось так.

      Ми зв’язували та затягували, як скажені, поки не вдалося з’єднати всі простирадла докупи. Я припасував один кінець до труби, що здавалася міцною, та звісив простирадлову мотузку через край даху.

      – Хоч на двадцять футів нижче, – зауважив Стінгер, позираючи на землю. – Іди першим, бо ти легший і, якщо наша мотузка мене не витримає, у тебе залишиться шанс. Ну ж бо!

      Із такою логікою важко не погодитися. Я переліз через парапет і взявся за верхнє простирадло. Стінгер несподівано сердечно потис мою руку. Я почав спускатися.

      Це було нелегко. У мене й так утомилися руки, та ще й тканина простирадел така, що її важко схопити. Я злазив так швидко, як тільки міг, бо сили майже вичерпалися.

      Нарешті мої ноги повисли у повітрі – я досяг кінця мотузки. Жорстка бруківка в’язничного подвір’я здавалася внизу такою далекою. Відпустити мотузку було надто важко чи, можливо, надто легко. Просто сил тримати її більше не ставало. Я розчепив пальці та відчув удар.

      Покотився, сів на землю, важко дихаючи. Вдалося. Високо вгорі я бачив силует Стінгера, який злазив мотузкою, перебираючи руками. За секунду він був на землі біля мене, приземлившись легко, як кіт, і допоміг мені підвестися. Він підтримував мене, поки ми дійшли до воріт. Мої пальці тремтіли, тому я не міг відчинити замок. Ми такі помітні тут, на світлі, тож якщо хтось із охорони надумав би визирнути у вікно, нас неодмінно впіймали б…

      Я довго шпортався із замком, затамувавши подих, потім вирішив заспокоїтися