Народження Сталевого Щура. Гаррі Гаррісон

в маленькому потічкові, що біг через поле, вливаючись у струмок, де ми баблялися зараз. Зорі блякнули; незабаром світанок.

      – Прийшли – повідомив я. – Саме цей струмок нам потрібен. Оте надрубане дерево – мій орієнтир. Іди за мною, ми вже близько.

      Я потягнувся, відламав суху гілку над головою та продовжив вести нас уперед. Ми брели струмком, поки не дійшли до високого паркану під напругою. За допомогою гілки я підняв сітку паркана знизу й дав змогу Стінгерові пролізти досередини. Потім він зробив те саме для мене. Щойно я звівся на ноги, з боку дубового гаю поблизу почувся знайомий шурхіт велетенських голок. Гігантська темна пляма відділилася від дерева та рушила на нас. Я забрав гілку у Стінгера й тихенько покликав:

      – Сооооо, сіііііі, сюди, сюди, свинко.

      Під кабаном, який наближався, стугоніла земля. Стінгер позаду бурчав собі під ніс чи то молитви, чи то прокльони, чи те й те воднораз. Я знову покликав, і велетенське створіння підійшло впритул. Красунчик вагою з тонну тупився в мене маленькими червоними очима. Я ступив крок уперед, повільно підняв гілку. Було чути, як Стінгер стогне від страху. Кабан завмер, коли я тицьнув палицею йому біля вуха, розгорнув довгі голки та почав старанно чухати.

      – Що ти робиш? Воно вб’є тебе, – скиглив Стінгер.

      – Звісно, що ні, – запевнив я, чухаючи ще старанніше. – Ти лишень послухай!

      Свинобраз із напівзаплющеними від задоволення очима щасливо рохкав.

      – Я добре знаю цих свинок. У них під голками паразити, яких вони не можуть дістати, тому й обожнюють, коли їх чухають. Дай іще почухаю інше вухо (у них між вухами особливо свербить), тоді можемо йти.

      Я чухав, кабан задоволено рохкав, до нас підкрадався світанок. На фермі спалахнуло світло – і ми впали на коліна біля свинобраза. Двері будинку відчинилися, хтось вилив назовні воду, потім двері зачинилися знову.

      – Ходімо до хліва. Сюди, – сказав я.

      Кабан обурено зарохкав, коли я припинив чухати, а потім риссю побіг за нами вздовж ферми, сподіваючись отримати ще. І добре, бо довкола зібралося до біса інших колючих свинок. Утім, вони всі розступилися перед верховним хряком, і ми з почестями, гідними королівських осіб, пройшли до хліва.

      – Ось тобі, мій великий друже. – Я почухав його востаннє. – Приємно було познайомитися.

      Стінгер відчинив двері, і ми прослизнули досередини. Заледве встигли накинути защіпку, як міцне дерево затремтіло під вагою нашого нового знайомого: той притулився до стіни та пирхнув.

      – Ти врятував моє життя, – прошепотів Стінгер. – Я цього ніколи не забуду.

      – Просто я знаю цих свинок, – скромно зазначив я. – От ти, наприклад, – професійний боєць.

      – А ти – фахівець зі свиней.

      – Я б сформулював це якось по-іншому, – промимрив я. – А тепер ходімо на сінник. Там тепло, це надійний сховок. На нас чекає довгий день, я хочу присвятити його сну.

      Ну й нічка. Я зарився в сіно, двічі чхнув, бо в ніс набився пил, й одразу заснув.

      Наступне, що пам’ятаю: Стінгер термосить мене за плече, а сонце яскраво світить