Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». Фенні Флеґґ

очікування на результат тесту були для неї майже нестерпними. Вона блукала в тумані нічних жахіть, молячись і торгуючись із Богом, хоча навіть не була впевнена, чи вірить у Нього.

      Вона обіцяла, якщо Він вбереже її від раку, то вже ніколи ні на що не скаржитиметься. А залишок життя проведе, радіючи життю, у добрих справах і щодня ходитиме до церкви.

      Коли ж виявилось, що з нею все гаразд і найближчим часом вона не помре, як їй уявлялось, Евелін знов стала сама собою. Але тепер, після пережитих страхів їй у кожному болю став ввижатися рак. Евелін була впевнена: варто лише піти до лікаря, він не лише знайде в неї пухлину, а й прослухає її зі стетоскопом і призначить операцію на відкритому серці, перш ніж вона встигне втекти. Вона почувалася однією ногою в могилі.

      Їй навіть здавалося, що лінія життя на її долоні стає коротшою. Вона знала, що не витримає стільки днів в очікуванні результатів тесту. Тож вирішила, що насправді не бажає знати, якщо щось недобре, і краще просто помре одного звичайного дня, ні про що не довідавшись.

      Цього ранку дорогою до будинку престарілих Евелін усвідомила, що стає нестерпною. Щоранку вона починала якісь ігри сама з собою, аби просто пережити день. Так, наприклад, вона казала собі, що цього дня неодмінно трапиться щось надзвичайне… Що наступним телефонним дзвінком їй повідомлять добру новину, від якої життя одразу зміниться… Що в наступному листі на неї чекає приємний сюрприз. Але нічого не було, окрім рекламної розсилки, надокучливих сусідів і когось, хто помилився номером.

      Тиха істерія, безнадійний відчай охопили її, коли вона нарешті зрозуміла, що ніщо не зміниться, ніхто не прийде врятувати її звідси. Вона почувалася, ніби перебуває на дні криниці – кричить, але ніхто не чує.

      Останнім часом життя перетворилося на нескінченну чергу довгих чорних ночей і сірих ранків. Відчуття, що все скінчено, наче велетенська хвиля, з головою накривало її – Евелін було страшно. Але не смерть лякала її. Зазираючи в чорну пащу смерті, вона часто хотіла зістрибнути туди. Що далі, то більш привабливою ставала думка про смерть.

      Вона навіть знала, як уб’є себе. Срібною кулею. Круглою й гладкою, наче крижаний блакитний мартіні. Вона покладе пістолет на кілька годин у морозилку, перш ніж зробити це, тож він холодно, морозно торкатиметься її голови. Вона може навіть відчути, як крижана куля пронизує її гарячий збурений мозок, заморожуючи біль назавжди. Звук пострілу буде останнім, що вона почує у своєму житті. А тоді… нічого. Може, навіть тихий звук, який чують птахи, літаючи в чистому холодному повітрі над землею. Солодке, чисте повітря свободи.

      Ні, вона боялася не смерті. Вона боялася власного життя, яке починало нагадувати їй сіру кімнату очікування у відділення інтенсивної терапії.

      «Вімз віклі»

      (Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

      16 травня 1934 р

У місті зафіксовано напад ховраха

      Берта Вік повідомила, що вночі минулої п’ятниці, десь о 2 ночі, вона пішла до ванної кімнати й була укушена ховрахом, який по трубах потрапив до її