Конотопська відьма. Вибрані твори. Григорій Квітка-Основ’яненко

мене і дивись, то й знатимеш. Прощай же, мій лебедику, до завтрього.

      Увесь вечір Маруся хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсі; боялась-бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а ті знай його хвалять. Настя те й діло розказує, який він звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то він розумний, неначе письменний.

      – Я, – каже, – знаю його весь рід; рід чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота, та ба! і отцевський син не буде такий бравий козак, нічого казать.

      Маруся не пропустила ні жодного словечка і ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з веселістю, і з радістю лягла спати; тільки того вже не можна вірно сказати, чи спала вона ту ніч хоч часинку?

      Уранці вирядилась щонайкраще: поплела коси у самі міленькі дрібушки і вінком на голову поклала, пов’язала які були луччі скиндячки, а зверх усіх положила червону й квіточками заквітчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже і обідати у неї поспіло: борщик з живою рибкою (бігала сама звечора до сусіда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олії, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сім’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.

      Тільки що вернулись з церкви, Маруся зирк у вікно, аж Василь уже і йде; зараз вибігла буцім боронити його від собаки, а більш за тим, щоб подививсь, що на ній червона скиндячка. От вибігла та мерщій і кричить: «Не бійсь, не бійсь!», а рукою поводить по лобові, неначе каже: «Не бійсь, ось бач, що червона скиндячка!»

      Ну, як там було, пообідали гарненько і наговорились. Після обід Наум ліг до Насті ськатись та й заснув, а далі і Настя схилилась та й собі заснула. А молоді знай собі голубляться та милуються. Далі, як старі проснулися, та й сиділи то в хаті, то під коморою у холодку, аж поки зовсім увечері Василь пішов додому.

      Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то діло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за ділом, та усякий раз і зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; і так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, і той і та кажуть: «Нема ж нашого Василя! не йде обідати». Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже знайде містечко, де з ним обо всім тихенько переговорить і намилується; а коли і без нього, то тільки й чує, що старі його вихваляють.

      От дождались і Петра, розговілись.

      На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:

      – Науме, Науме! Либонь старости йдуть.

      – До кого?

      – Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.

      Маруся як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і нестямиться, що й робити, тільки дивиться на матір, а очиці як жар, так і горять; а сама була рум’яна, а то почервоніла, як калина.