Конотопська відьма. Вибрані твори. Григорій Квітка-Основ’яненко

[3].

      Цікаві спостереження того, чому письменник почав писати свої твори українською мовою (майже до кінця життя не перестаючи творити навіть романи російською – «Пан Халявський» – 1840 р., «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова…» – 1841 р.), висловив відомий український літературознавець і бібліограф Микола Антонович Плевако: «Квітка теж почав писати по-російськи, проте життя його протікало за інших умов (у порівнянні з Гоголем), літературна діяльність його піддавалась іншим впливам – він не виїжджав з України, виховувався на українській літературі, все життя був близьким до народу… Квітка повинен був стати українським письменником, – і він ним став. Російські твори Квітки – це лише данина часу. Правда, і вони користувалися свого часу успіхом, і навіть Бєлінський назива їх “скарбом” для журналів.

      Пояснюється це просто. Існуючі в той час у Великоросії журнали вимагали матеріалу. Повісті й оповідання Квітки, не позбавлені захоплення, подобались публіці особливо тим, що описували життя і звичаї далекої провінції, України, – і Квітка писав. Але значення його не тут. Лише в своїх “малоросійських повістях” Квітка знайшов своє покликання, і в них він виріс із провінційного співробітника столичних журналів у першокласного художника. Квітка – більша величина в українській художній літературі. Він створив реальну українську повість і продовжив розпочате Котляревським вироблення літературної української мови» [4].

      Дехто з дореволюційних і радянських дослідників звинувачував Г. Квітку-Основ’яненка в наявності в його творах надмірного сентименталізму, релігійного моралізаторства й проповідництва, у покорі тогочасному царському режиму, униканні проблем соціальних і національних тощо.

      Але першому українському повістяреві не так легко було відійти від «котляревщини» (літературної травестії). Спочатку він зумів заявити про себе в гумористичному жанрі, що після славнозвісного І. Котляревського привернуло увагу насамперед «великосвітського» читача, і це дало йому змогу писати твори незнищенною мовою українського народу, якою наприкінці 1830-х років залунав голос Тараса Шевченка (перший «Кобзар» вийшов у Санкт-Петербурзі в 1840 р.).

      Заочне знайомство Т. Шевченка з Г. Квіткою розпочалося з листа Є. Гребінки від 18 листопада 1838 р. Пізніше Е. Шевченко надіслав до Харкова рукопис свого поетичного послання «До Основ’яненка» (1839), написаного під враженням Квітчиного нарису «Головатий». У листі від 19 лютого 1841 р. Т. Шевченко писав до Г. Квітки: «Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша “Маруся” так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю» [5].

      Т. Шевченко просив надіслати йому з України «сорочку, плахту і стрічок зо дві», необхідних для написання картин (можливо, задумуваних як ілюстрації до «Марусі», «Сердешної

3

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів // Фонд № 67.

4

Плевако Н. О стиле и языке повести Г. Ф. Квитки «Маруся» // Харьков: Типография А. М. Суханова и А. М. Иванова. – 1916. – С. 2–3.

5

Шевченко Т. Повне зібрання творів в 12-ти томах.: Т. 6. – К., Наук. думка. – 2003. – С. 14.