Два фото. Інгвар Ант

трохи почервонівши, запитала:

      – Що саме ви написали?

      – «Дякую за все і…»

      – І?

      – «…прощай назавжди»

      Надворі сутеніло.

      Дві тіні обігнули огорожу міського кладовища.

      Стомлено, старий тягнув обважнілі ноги. Його друг, здавалось, теж був не у кращій формі.

      Перш ніж додибати сюди, компанія обійшла ще кілька точок у місті. Пошту замінила школа, яка з того часу, як чоловік сидів за партою, змінилась до невпізнання. Потім лікарня, де відвідали прикутого до ліжка товариша по роботі. Перекинулись кількома словами, згадали минуле, моменти. Подав руку, обняв його, побажав швидшого видужання, тай попрямував далі.

      Заглянув до бібліотеки. Віддав останню недописану книгу Діккенса про «Таємницю Едвіна Друда». Старий, як багато інших шанувальників англійського письменника, вибудував ланцюжок розгортання можливих подій. Власне продовження цієї історії записав у свої голові, але так і не виклав на папері.

      – «Таки краще, – подумав він, – залишити при собі».

      Вулиці змінювались, відмітки на карті були пройдені.

      Квест закінчено? Майже.

      Залишилось, тільки купити букет ромашок.

      Залишилось, тільки відвідати ще одне місце. Кладовище.

      Тому присівши біля могилки, він поклав квіти і спершу просто сидів. Мовчки. Хвилини тягнулись довше років. Видавалося, що від останньої їх зустрічі пройшла вічність.

      Спогади помалу огорнули його. Забігали навколо картинки із життя.

      Спільного подружнього життя.

      – Пам’ятаєш, Яся, – слова давались важко, – нашу першу зустріч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Пам’ятаєш?

      Відповіді не було.

      – А пригадуєш, як я на шматках пожовклого паперу малював наші зустрічі? Особливі миті. Моменти, які більше не повторюються?

      Собака приліг біля лавочки, що приросла при могилці. Опустив голову на лапи, слухав.

      – Закінчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що біля маленького озера. Там зараз острівець посередині зробили, будку поставили, лебеді живуть. Ти б це бачила!

      Тільки тиша.

      – А зливу, зливу не забула? Без парасолі, із квітами до тебе. Звичайно, від них тоді нічого не лишилось і я мокрий, як плющ. Поки дійшов, ще й продуло мене, кашляв. Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишені із дзенькотом…

      Старого розчервонілись очі, почали пекти.

      – Я не знав, що тобі тоді говорити. Боягуз просто. От, ким я тоді був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозуміла одразу, без слів. Ти ж завжди була розумницею, красунею…

      Потекла перша сльоза.

      – Я не знаю, що зараз тобі говорити. Чи ти чуєш мене, слухаєш? Хоч слово. Чуєш, скажи?

      Чоловік проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлі.

      – Просто, дякую тобі за все. За кожну хвилину, за тепло і турботу. Любов, доброту, дітей. За… – важко втягнув всередину повітря. – Я не знаю! Ще так багато хочеться тобі сказати. Просто сказати… сказати. Дякую.

      Старий,