Два фото. Інгвар Ант

не вернеш.

      Запала мовчанка, шмигонув злегка вітер. Старий піднявся, промовив:

      – Ходімо, блохастий, нам пора. – собака заворушила головою. – Куточок під назвою «дитиство» ми відвідали.

      Тремтячи, ручка бігала по білому конверті, залишаючи нерівні букви. Ті у свою чергу перетворювались у склади та слова. Не більше хвилин п’ять-сім і на темних лініях з’явилась адреса одержувача. Ще трішки і можна було приклеювати поштову марку та закидати його у скриньку. Через днів три-чотири, якщо не станеться ніяких пригод, свіжий лист опиниться у потрібних руках.

      – Ні, блохастий, навіть собі і не думай, – поглянув він на собаку, – облизувати його тобі не дам, зрозумів?

      Старий друг сидів в кутку поштового відділення, чекаючи поки чоловік, лікарським почерком, писав лист.

      – Ти і так дякуй, – продовжував він, заклеюючи конверт, – що тобі дозволили тут сидіти, а не на дворі. Подивись, он, – погляд пробіг віконним склом, – вітер трохи зірвався, щоб не хряпнуло дощем.

      Залишив собаку, тримаючи конверт у пальцях, пройшов до працівника пошти. Його зустріли теплотою, із посмішкою.

      – Як у вас сьогодні тут, Галочко? – звернувся стиха. – Багато таких, як я, з листами ходять?

      – Та ні, Михайлович, – дівчина, років не більше двадцяти п’яти, взяла у нього запакований конверт, – не багато. Тепер, здебільшого, інтернетом користуються.

      – А що так, – зробив паузу, задумався, – папір економлять – ліси бережуть.

      – Та ні, звичайно. – посміхнулась. – Інтернетом швидше, миттєво. Один дотик і все, Ваш лист на іншому кінці світу, – закинула лист у коробку, де таких, із учора, примостилось ще два, – тут треба чекати кілька днів. Ну і, самі знаєте: копм’ютери, телефони, інші гаджети – світ став тісним. Змінюється з кожною…

      – Що, що, Галочко, – запитливо промовив, – інші «Га-ди-ни»?

      – Та ні, Михайлович, – дівчина зайшлася щирим сміхом, – не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такі, сучасні, теперішні. Допомагають людям у житті, полегшують його.

      – Коли я був такий, як ти зараз, мені допомагали моїх дві руки, – чоловік підняв їх вгору, перебираючи пальцями, долонями до її очей, демонструючи, – та голова на плечах.

      – На шиї, Михайлович. На шиї, – додала дівчина.

      – Ну так-так, ти трава – на шиї. – він повернувся до собаки і, у пів голосу, так щоб дівчина чула, додав, – ці жінки завжди такі язикаті. Як не всунуть свої п’ять копійок – то не проживуть!

      – От і такими ви нас любите, – підсумувала дівчина і вони обоє розсміялись. Від цього собака підняв голову, потрусив нею, ніби відкидаючи залишки осінньої дрімоти.

      – Бачите, – показала на нього, – і ваш друг зі мною згоден. Махає головою.

      – Ах ти, зраднику, – із ти м же хорошим настроєм, продовжував старий, – усе, нікуди тебе з собою більше не візьму. Перебігаєш на сторону ворога. Де твоя чоловіча солідарність?

      Собака на це і ще раз потрусив головою.

      Невелике приміщення, схоже на картонну коробку, знову наповнилось радістю.