Богиня і Консультант. Володимир Єшкілєв

Ти кончений хімаринусе, брате, кажу я тобі.

      Вони вийшли на балкон якраз вчасно. Стендовий агрегат, удесяте перевірений Ярою, чекав лише на обмотування.

      – Красавєц! – підтвердив Боб невисловлений захват усієї компанії.

      – Ви де пропали? – спитав Яра, намотуючи на гільзу мотузку.

      – Шукали. Бачиш, яка крута мотузка?

      – Що в ній крутого?

      – Вона шовкова, Яре-брате. Натуральна.

      – Значить, міцна.

      – Дуже міцна.

      – Це добре. А то ця цинкова хєрня може розірвати гільзу.

      – А може, музичку включимо? – запропонував Валерик.

      – А може, ти по пиво підеш? – Яра не терпів попсових підходів до такої безкомпромісної чоловічої справи, як ракетобудування.

      – Вже ніч, Яре-брате, де я тобі пива візьму?

      – Тоді помовч, – Яра зробив паузу, відрізав зайвий шматок мотузки і додав: – Дивний ти сьогодні якийсь, братане. Задовбали тебе ті твої доценти… А тепер, пацани, відходьте.

      Балкон був довгим. Валерик і Боб відійшли до найдальшого його кінця. Стендовий агрегат був тепер від них за чотири метри. Яра підпалив просотаний сіркою шнур і відстрибнув.

      Вибуху Валерик не почув, лише різкий ріжучий біль у вухах і скронях. Спалаху майже не було. Він лише здивувався, як безгучно і важко падає розтрощене скло на дверях і вікнах. Стенд влетів до кімнати, наче снаряд. Якби він пролетів на півметра лівіше, то зніс би Ярі голову. Але головному конструкторові дісталося й без того: обличчя вкрилося кров’ю і сажею, волосся горіло. Боб кинувся до нього, руками почав збивати полум’я. Все навколо накрило важкою і смердючою хмарою. Валерик надихався отруйного диму й тому нечітко пам’ятав усе подальше. «Швидка», лікарня, батьки із кумедно роззявленими ротами і мертва тиша навколо.

      Слух повернувся до нього лише за два тижні. І тільки частково. Праве вухо так і не відновило повністю своїх функцій. Боба батьки забрали з собою до чергової експедиції. Яра після лікарні теж з’являвся рідко. Він соромився обпаленого обличчя і потворного більма на оці. Їхня компанія поступово розпалася. Валерик так і не дізнався, відбувся врешті-решт політ ЯС-2А з новим двигуном чи ні. На третій день до лікарні завітала Анжела. Вона була у жовтому імпортному костюмі. Її виголені ноги сяяли глянцево-журнальною досконалістю.

      Вона присіла на жорсткий край ліжка, відкрила блокнот із золотим відрізом і написала в ньому кілька рядків. Потім видрала з блокноту листочок, згорнула його учетверо і вклала Мітеликові-молодшому до спітнілої долоні. Валерик хотів розгорнути послання, але Анжела твердо стиснула його руку. Вона поцілувала сина артилериста у щоку і вийшла. На листку залишився номер телефону і напис: «Валерка, врачи говорят, что всё будет хорошо! Уши для мужчины не главное. Если я правильно заметила, с главным у тебя всё в порядке».

      3

      Від того доленосного дня у лікарні до сонячного ранку, котрий докорінно змінив життя колишнього Міти-брата, минуло рівно одинадцять років. Другого травня 20… року старший консультант Фонду превентивної політики Валерій Петрович Мітелик з’явився в офісі о пів