Стократ. Марина Дяченко

голос. Вона чогось вимагала, але навіть Злий, який любив шаради й загадки, не міг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи дві; якби розібрати порядок звуків, Злий би зміг, мабуть, розгадати їхній сенс…

      Істоті в лусці й без шолома увірвався терпець. Вона підняла свою довбню й випустила потік смертоносного зоряного світла нагору, у підставку для свічок під стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попіл, дико закричали люди…

      Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода.

      І він струснув, ніби позбуваючись пилу, пістряву вовняну тканину.

* * *

      – «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

      Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин ліс з потаємної розбійницької стежки перетворилася на вулицю ярмаркового міста.

      – Стократ дорожче це мені…

      – Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш?

      Злий підняв голову. Дівчина років вісімнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза.

      – Ти там був? Га? На гостинному дворі, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то ці всі брешуть… Уже трьох вислухала – усі розказують по-різному, уже й не вірю, що там справді були лісовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий?

      – Були й дракони, – сказав Злий.

      Дівчина сердито ощирилася:

      – Робити нічого, тільки брехати, ге?

      Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидці розбіглися в паніці – зате зібралися ґави, і тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказів.

      – Хлопче, хлопче, в тебе попіл на щоці… Ти справді там був?

      – «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

      – Ти що, головою поїхав, чи що? – дівчина розлютилася. – Що ти бурмочеш?

      – Стократ дорожче це мені.

      – Ти або намаханий, або зануда, – дівчина випросталась і підхопила віжки. – З дороги, бо переїду!

      Він позадкував. Провів воза очима. Дівчина була симпатична.

      – Гей ти… Стократ! – вона обернулася, махнула рукою вже без тіні злості. – А якщо я у себе в селі розкажу про драконів, мені повірять, як ти думаєш?

      – Повірять, – він усміхнувся у відповідь і зненацька додав: – Хоч ти краще не спіши.

      Та пізно: віз оддалявся, дівчина зверхньо покрикувала на піших, і чорна коса лежала на круглій спині поверх білої сорочки з широкими рукавами.

      – Отже, Стократ, – сказав він, проводжаючи її очима. – Дякую. Гарне ім’я.

* * *

      Пройда довго ходив навколо, придивлявся – явно не впізнавав Ріпку. Нарешті недовірливо підійшов.

      – Ти чи не ти?

      – Та я.

      Навколо шумів ярмарок. Ріпка цього разу з’явився вчасно – на саме відкриття.

      – Е-е… – Пройда співчутливо поклацав язиком. – Видно, тяжко було в гробниці? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одірвала?

      – Та щось таке, – Ріпка знехотя кивнув сивою головою