Заїр. Пауло Коельйо

про свої колишні успіхи або гостро критикую нових письменників, бо сам не маю мужності писати нові книжки. Хіба я не мріяв стати письменником? Я просто повинен створювати фрази, абзаци, розділи, пишучи до самої смерті, не дозволяючи, щоб мене паралізували успіх, невдача або чиїсь підступи. У чому ще я міг би знайти сенс свого життя? Купити собі млин на півдні Франції й плекати свій сад? Виступати з лекціями, бо говорити легше, аніж писати? Відійти від світу обмірковано, у таємничий спосіб, щоб створити легенду, якою я зможу пишатися?

      Спонукуваний цими лякливими міркуваннями, я відкриваю в собі силу й мужність, про існування яких навіть не здогадувався: вони допомагають мені проникнути в невідомі куточки моєї душі, я дозволяю, щоб течія несла мене, й нарешті підганяю свого човна до острова, до якого плив від самого початку. Протягом днів і ночей я описую те, що бачу, запитуючи себе, навіщо я це роблю, знову й знову повторюючи, що не варто докладати таких зусиль, що я більше нічого нікому не повинен доводити, що я вже досяг усього, чого прагнув – і багато більшого, аніж мріяв.

      Я помічаю, що процес написання першої книжки повторюється щоразу: я прокидаюся о дев’ятій годині ранку, з наміром сісти за комп’ютер відразу після того, як вип’ю каву; читаю газети, йду прогулятися, заходжу до найближчого бару, щоб погомоніти з людьми, повертаюся додому, дивлюся на комп’ютер, згадую про те, що треба зателефонувати кільком людям, дивлюся на комп’ютер, але вже час обідати, я їм, думаючи, що мав би сісти за комп’ютер ще об одинадцятій ранку, але зараз мені треба трохи поспати, і я прокидаюся о п’ятій годині дня, нарешті вмикаю комп’ютер, хочу перевірити електронну пошту й відкриваю, що мій зв’язок із Інтернетом порушено, отже, мені треба вийти з дому й пройти десять хвилин туди, де я зможу вийти в Інтернет, але, щоб очистити свою совість і стерти з неї відчуття провини, чи не варт мені спершу все ж таки сісти за комп’ютер і попрацювати над книжкою бодай півгодини?

      Я починаю з обов’язку – але несподівано робота мене захоплює, і я вже не зупиняюся. Служниця кличе мене вечеряти, я прошу, щоб вона не відволікала мене від діла, через годину вона знову мене кличе, я голодний, проте хочу написати ще бодай один рядок, одну фразу, одну сторінку. Коли я сідаю за стіл, страва вже захолола, швидко вечеряю й повертаюся до комп’ютера – але тепер я вже не контролюю своїх кроків, я проник у саму глибінь острова, щось штовхає мене по його стежках, я зустрічаюся з речами, про які ніколи не думав і не мріяв. П’ю каву, випиваю ще одну філіжанку й о другій годині ночі нарешті перестаю писати, бо очі мені вже злипаються.

      Лягаю в ліжко, ще з годину обмірковую й занотовую те, що завтра напишу в наступному розділі, хоч ці нотатки ніколи не стають мені в пригоді, вони допомагають мені лише спорожнити мозок перед тим як прийде сон. Обіцяю собі, що завтра почну працювати не пізніше одинадцятої ранку. Але наступного дня все повторюється: прогулянка, розмови, обід, пообідній сон, почуття провини, роздратування з приводу порушення зв’язку з Інтернетом, спроба витиснути з себе першу сторінку