Заїр. Пауло Коельйо

простір, де ми носимо й бережемо, все, що для нас важливе й нам дороге.

      Атож, кожен із нас собор – у цьому можна не сумніватися. Але що перебуває у порожньому просторі мого внутрішнього собору?

      Естер, Заїр.

      Вона заповнює все. Вона єдина причина того, що я живу на світі. Я озираюся навкруги, готуюся до конференції, і до мене доходить, чому я не відступив перед сніговими заметами, заторами й кригою на дорогах: аби нагадати собі, що кожного дня я повинен перебудовувати себе й аби – уперше у своєму житті – остаточно переконатися в тому, що я люблю інше людське створіння більше, аніж самого себе.

      Повертаючись до Парижа – за значно кращих метеорологічних умов – я перебуваю в якомусь трансі: зовсім не думаю, тільки машинально стежу за дорожнім рухом. Коли приїжджаю додому, прошу служницю, щоб вона нікого не впускала, прошу, щоб залишилася ночувати в мене протягом кількох наступних днів, щоб готувала мені вранішню каву, обід і вечерю. Кидаю на підлогу й розтоптую маленький апарат, який сполучає мене з Інтернетом. Зриваю телефон зі стіни. Укладаю свій мобільник у паперовий пакет і надсилаю його своєму видавцеві, попросивши, щоб він повернув його мені тоді, коли я сам прийду його забрати.

      Протягом тижня щоранку я гуляю берегами Сени, а повертаючись із прогулянки, зачиняюсь у своєму кабінеті. Так ніби слова мені нашіптує янгол, пишу книжку – а точніше кажучи, пишу довгого листа жінці моїх сновидінь та мрій, жінці, яку кохаю і завжди кохатиму. Можливо, одного дня ця книжка потрапить їй до рук, але навіть якщо цього не станеться, я відтепер житиму в мирі зі своїм духовним світом. Я більше не воюватиму зі своєю враженою гордістю, більше не бачитиму Естер скрізь – на вулицях, у барах, кінотеатрах, на званих вечерях, у Марі, на перших сторінках газет і журналів.

      Проте я щасливий і задоволений, що вона існує – я довів собі, що спроможний кохати з такою силою почуттів, якої ніколи в собі не підозрював і яка сповнює мене відчуттям блаженства.

      Я приймаю свій Заїр і дозволяю, щоб він привів мене або до святості, або до божевілля.

* * *

      «Час шматувати, час зшивати» – книжка, назву якої підказав мені один із віршів Екклезіяста, була опублікована в кінці квітня. На другому тижні травня вона вже була на першому місці серед бестселерів.

      Літературні додатки до газет, які ніколи не були надто люб’язними щодо мене, накинулися з іще більш нещадною критикою. Я вирізав найприкметніші фрази й помістив їх до того зошита, в якому зберігав критичні статті минулих років. По суті там говорилося те саме, лише назви книжок були іншими:

      «…знову ж таки в ті буремні часи, в які ми живемо, автор примушує нас утікати від дійсності, розповідаючи історію кохання» (так мовби людина може жити без кохання);

      «…короткі фрази, поверховий стиль» (так ніби довгі фрази свідчать про глибину стилю);

      «…автор відкрив таємницю успіху – маркетинг» (так ніби я народився у країні з великою літературною традицією і мав великий статок,