Вагон №13. Вікторія Андрусів

и нічого, якби все, що трапилося, не трапилося насправді наприкінці 2013-го…

      1. НІНА

      – Відчиняйте нарешті… Дев’ята… – Натовп підпирав броньовані двері приміщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крізь загратоване вікно раз у раз вигулькувала чиясь голова і тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовні: «Ото голота… За дармову кістку готові горло одне одному перегризти…»

      – Що ви заторохтіли? Може, цілу революцію тут затієте?. Сказано – прийом товару… – Огрядна тітонька з посіченим на кінчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотіла, відмикаючи із середини замок. – Не дадуть навіть тюки розпакувати.

      Але натовп вже не прислухався до її бурмотіння – щойно у дверях засяяла щілина, ринув у напівтемне приміщення, перевантажене стосами мотлоху, від якого смерділо чи то септичною хімією, а чи щурячою отрутою – хто його знає. І вже не було до жінки з вибіленими стріпками на голові жодної справи, адже тут головне – не гаяти часу. Серед териконів накиданого абияк одягу, що напередодні перетнув кордон під захистом чарівного слова «гуманітарка», вдавалося напорпати цілком пристойні речі, часом навіть новісінькі, з лейбами європейських фірм, з тієї чи іншої причини так і не відірваними попередніми вередливими власниками.

      Над териконами вздовж усього приміщення теліпалося зшите з двох клаптів простирадло, на якому гуашшю чиясь невміла рука вивела: «Одяг з Європи. Все – по п’ять.»

      … Ніна стояла осторонь, терпляче вичікуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох місць, куди Любчик соромився її супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупі – брала його за руку й приводила до гуртівні, аби не купувати «на око», адже крам «Все по п’ять» не підлягав обміну чи поверненню. Але наразі Любчику – шістнадцять, і підліткові амбіції вирували у хлоп’ячих допитливих мізках.

      – Мамцю (від отого «мамцю» її завжди обволікало теплом), чому ми не можемо піти до звичайного магазину й купити все, що треба? – Допитувався змалечку, не розуміючи, для чого ж існує безліч нарядних, з вимитими до прозорості вітринами «бутиків», з яких всміхаються, ваблячи перехожих, розкішні продавчині. – Мамцю, переважна більшість дітей у класі навіть не здогадуються про існування мотлосховищ, де все по п’ять.

      У Ніни стискалося, однак не виплескувала – пояснювала коротко: «Подякуй державі за наше жебрацтво». Але якось, кілька років тому, наважилася на серйозну бесіду.

      – Розумієш, Любчику, часом життя складається не зовсім так, як хотілося б, чи як мріялося у дитинстві… – Зважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважує все почуте. – Колись давно, коли мені було трохи більше років, аніж зараз тобі, я мріяла працювати на залізній дорозі. Твій дідо і бабця працювали на залізниці, і все моє життя було пов’язане з нею… Я не засинала, не провівши думками київський потяг, що прибував рівно о дев’ятій – рівномірний грюкіт коліс заколисував краще за колискову… А прокидалася, коли вранці о сьомій відбував львівський, і він слугував мені будильником… Я знала на пам’ять розклад усіх маршрутів, я знала, як розводяться й зводяться колії, і ще безліч речей, яких переважна більшість інших дітей не знають…

      – То як це стосується крамниць? – Любчик намагався упіймати логічний ланцюжок від свого запитання до маминого екскурсу до минулого.

      – Не поспішай, зараз ти все зрозумієш, – всміхалася до сина із жалем у серці. – Я мріяла щонайшвидше вирости й мандрувати разом з тими потягами, бо ж чудово усвідомлювала, що це – єдина нагода побачити світ… І якби ти знав, яка радість охопила моє серце, коли по закінченню школи вперше у житті я вдягнула на себе синю новісіньку форму з лискучими гудзиками й очолила вагон… Вагон під номером тринадцять… До тепер пригадую, як тато, обслуговуючи механіком той потяг, вимагав керівництво замінити мені вагон із забобонних міркувань. А я його просила: «Облиш… Для мене це – щаслива цифра»… Отак і подорожувала світами у вагоні під тринадцятим номером… Допоки…

      – Що допоки? – Любчик напружився у готовності почути найголовніше, з чого, власне, починалася розмова.

      – Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спізнювався й намагався наздогнати потяг… Мені стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив…

      – І що? – Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного.

      – І що – що? – Ніна бачила, що син так і не збагнув трагічності випадку, який перевернув шкереберть усе її життя, й потай шкодувала, що затіяла завчасні для його віку одкровення. – Стала інвалідом, ось що…

      – Але мамцю… Яке це має відношення до наших походеньок по «Секондхендах»? – Любчикові уривався терпець.

      – А таке, синку, що нашій державі інваліди не потрібні, а виключно здорова повноцінна робоча сила. Інваліди для неї – це нікому не потрібний тягар, якого збутися важко… Ось і видають мізерну пенсію, на яку не живеш, а нидієш… Та ще дають дозвіл на існування таких от крамниць, де все – по п’ять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозуміло, що на оту мізерну державну подачку нічого путнього не придбаєш…

      Любчик