Римські цифри. Михайло Блехман

чи «Верхньодурилівка». Усіх цих «верхніх» хоч греблю гати, а от як допомогти Марії пережити ці три роки, а головне – найближчі три дні, він не знав. Думав, думав, та нічого на думку не спадало.

      Усе, що міг, Володимир Федорович робив. Та що ж він міг?

      Особливо, якщо вони вирішать залишитися там на довше.

      VII

      Самуїл та Володимир Федорович трудилися у їхній і до того великій кімнаті, яка тепер, на жаль, мала стати ще більшою. Марія Ісааківна з Кларою були на кухні.

      – Були збори недовгі,

      Від Кубані до Волги

      Знов ми коней сідлали в похід.

      – проспівав Самуїл, закінчивши перев’язувати чергову пачку книжок. Найважчі з них – довідник практикуючого лікаря та промови видатних російських адвокатів. Володимир Федорович тим часом пакував речі Михайлика – їх, як не дивно, було найбільше.

      – Ваша верхняя Кацапетівка зачекає, нікуди не подінеться, – упевнено сказав Володимир Федорович. – Спішити нікуди, головне – нічого не забути. Все-таки не в «нижнє» якесь збираєтеся, а у «верхнє». Статус зобовязує.

      – Згоден, Володимире Федеровичу, дорогий. Моя мама каже: все має бути як годиться.

      – Ну, що вони – переживають? Балашівка на місці?

      – Дякую, все гаразд. За Балашівку я спокійний. Тато працює на велозаводі малярем. Іда – на миловарній фабриці. Майя уже у п’ятому класі.

      – Не переживають, що надовго від’їжджаєте?

      Самуїл відповів не одразу – мабуть, тому, що саме взявся за нову пачку з дитячими книжками:

      – Гадаю, переживають…

      І додав весело:

      – Три роки – це зовсім недовго, запевняю вас. Як-небудь і у відпустку до Харкова постараємося вирватися.

      «Майже стільки, скільки ми пробули в евакуації, – мовчки заперечив Володимир Федорович. – Три роки тому ще й Михайлика не було…»

      – Може, собаку має сенс завести? – спитав він, щоби не заперечувати вголос. – Село є село, аллах його забирай. Хоч і верхнє. Вам би собака на господарстві не завадив. А так вся надія – на вашу Надію, якщо я вірно зрозумів.

      Самуїл скрикнув гидливо:

      – Собака у хаті?

      І одразу ж додав:

      – Та хоч і надворі. Я сам буду сторожувати, аби тільки не смерділо псиною.

      Михайлик відірвався від гри і смачно повторив нове слово кілька разів, наголошуючи на «с»:

      – Псиною! Псиною! Псиною! Псиною!

      «Які ви Антошо, слова промовляєте! – напевне сказала б Клара, але і вона, і Марія Ісааківна були на комунальній кухні.

      VIII

      На травневі свята Михайлик дуже налякав матусю і навіть Володимира Федоровича, якого взагалі-то ніколи не лякав. Коли Клара повернулася, здається, з бібліотеки, Марія Ісааківна зустріла її більш занепокоєною, ніж зазвичай.

      – Кларо, дитина щось просить, а я нічого зрозуміти не можу.

      – Мамо, – здивувалася Клара, – Мітусик уже досить добре розмовляє. Як можна його не зрозуміти?

      – Ну так сама у нього спитай. Бідна дитина, навіть у мене вже сил не вистачає, а йому як же?

      Клара