Римські цифри. Михайло Блехман

– протилежні. Чим більше прогресу, тим, врешті-решт, менше цивілізації… Мистецтво – це частина цивілізації, як, скажімо, Римське право. Або «Війна і мир».

      Зіновій теж помовчав перед тим, як відповісти:

      – Прогрес, якщо його довести до абсурду, оберне мистецтво на самодіяльність. Зробить його хорошим для всіх – на будь-який смак, як пиріжки з лівером.

      – Саме так! – погодилася Клара. – А хіба може бути культура масовою? Масовим може бути тільки невігластво… не приведи, Господи, аби настали такі часи, коли «Війна і мир» подобатиметься усім. Усім – значить, нікому.

      – Або твій улюблений Бенедиктов, – додав Зіновій.

      Клара розсміялася:

      – Якщо сявки скажуть, що їм подобається Толстой чи Бенедиктов, я і того, й іншого розлюблю на знак протесту.

      – А якщо вони дуритимуть просто? Хіба ж варто довіряти сявкам?

      – Ну що ти, тату! – весело вигукнула Клара. – У мене й місця такого немає, до якого б мені були усі ті сявки разом з їхніми думками та висновками. Моя особиста думка для мене – основоположно найважливіша. А самодіяльність – якою була, такою і залишиться, нікуди не подінеться.

      – Отож-бо, – погодився Зіновій. – У мистецтва і халтури – єдина спільність: вони вічні. Ти помітила, звичайно: дурня постійно проявляє твердість характеру, бо м’який знак у цьому слові і в цьому понятті відсутній.

      І він пішов на кухню розігрівати зварений Бертою розсольник.

      VI

      «Найбільше чомусь хочеться думати про те, про що думати найбільше не хочеться», – не переставав думати Володимир Федорович.

      Трамвай доторохкотів від управління Південної залізниці до Павлівської площі. Винен, «до площі імені Рози Люксембург». Він вийшов, а трамвай поторохкотів собі далі. Володимир Федорович вийняв зі світло-коричневого дерев’яного портсигару цигарку «Казбек», запалив, не побоюючись, що Марія побачить і розсердиться, та й пішов неквапно додому – через Миколаївську площу, Сумською. Перепрошую, «площу Тевелєва», як же можна було забути, що її також перейменували!

      Втім, Марія зараз і не помітила б, навіть якби й побачила, що він палить…

      «Клара має рацію, – думав він про ненайголовніше, намагаючись про головне якось не думати, – Навіщо називати вулиці іменами людей? Адже все одно рано чи пізно доведеться перейменовувати. Замість «Рози», назвали б уже площу краще «Рожевою». А «Люксембург» – це вже, взагалі, до чого? Чому – не «Ліхтенштейн» чи «Монако»?

      Але головним було зовсім не це.

      І не те, що начебто зовсім ще недавно він водив Клару до зоопарку, ген там, далі, у Саду Шевченка, а зараз вона уже має рацію…

      Не це, звичайно. Думати хотілося про інше – про те, про що думати зовсім не хотілося.

      Він тому й вийшов з Управління раніше – щоби постаратися не думати. Або щось придумати.

      Хоча, що ж тут придумаєш?

      Як відволікти Марію, він уже й з глузду збився.

      Всоте пробубоніти якусь дурню на кшталт того, що три роки – це все одно, що й нічого? Три роки тому Михайлика ще