Римські цифри. Михайло Блехман

ще – цілий безкінечний рік.

      Власне кажучи, лікарем він уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й раніше. І ніякі ворони та «матусині дітки» завадити йому не могли.

      Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох інших – мабуть, тому, що не так жагучо хотіли. Або, за великим рахунком, не хотіли зовсім. Буває, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минає час – і, коли замислюєшся: невже цього і насправді хотілося? – то виявляється, що зовсім навіть і не хотілося, а так… намарилося просто те хотіння. Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотів. А якщо вдалося, тоді думаєш: «Так, хотілося! Але хіба ж цього? Хіба отакого мені могло хотітися?!»

      У Самуїла ж сумнівів не було – ні раніше, ні тим більш зараз, коли він не тільки хотів лікувати усіх навкруги – тих, що сиділи біля віконець, і тих, що штовхалися в проходах «п’ятірок» та «аннушок», і тих, що чекали на зупинках, снували харківськими вулицями, юрмилися у харківських магазинах, – не тільки хотів лікувати їх усіх, а нині ще й знав, як вилікувати.

      А головне – ще важливіше за бажання та вміння допомогти, до того ж кому завгодно, навіть останньому паразитові та гадові, – головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пізно, все ж таки згасло б, а вміння залишилося б інститутським, книжним, тобто нікчемним. Але вони, наперекір усім воронам – довоєнним, воєнним, післявоєнним і всяким-всіляким, тепер у нього були. І значить, було і все інше, що без них не мало би сенсу.

      Коли Михайло Петрович вирішив зарахувати його вільним слухачем, Самуїл пообіцяв проректорові, що не підведе. Слова він дотримався (щоб Самуїл та не дотримався слова?) і став лікарем.

      IV

      Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою…

      Михайло Петрович, помітивши в ній і Самуїла, розчулився, обійняв його і, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:

      – Слухай, Сеню, це мені здається чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?

      Самуїл розсміявся на верхньому рівні свого коронного «ля» другої чи якоїсь там ще октави, яке брав за виграшки, коли якось, сто років тому, виконував для мліючих подружок чи колег-слюсарів, що заздрили йому тоді по-доброму, одну з незчисленних своїх неаполітанських пісень:

      – Якби не Клара, ви б, Михайле Петровичу, не мали щастя благословляти мене на від’їзд до Верхнього. Це вона мене відгодувала і відпоїла.

      Михайло Петрович посміхнувся:

      – Розумниця, дай їй, Боже, здоровя. Які ж у вас тепер плани?

      – Їдемо разом на село. Будемо працювати у Верхньому, нам цілісінький будинок виділяють. Справжня сільська хата.

      – Знаю, знаю. А дитина? Залишаєте на бабусю з дідусем?

      Самуїл похитав головою:

      – Теща працює майже цілодобово, з відряджень повертається хіба що переночувати. Вона у нас проектує всілякі теплоелектростанції, я вам розповідав. І Володимир Федорович також працює, тільки у відрядження не їздить.

      – А