Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

ти б не поспішав, га? – втрутився Зауер.

      – Мені відпустки не дадуть, і тобі це добре відомо, гнойовий ти жук!

      – Звичайно. Бо назад ти не повернешся.

      – А може, й повернуся?

      Зауер сплюнув. Іммерман зневажливо засміявся:

      – Можливо, я повернуся навіть добровільно.

      – Авжеж, можливо. Тебе ніхто не розбере. Ти можеш наплести всякої всячини. А хто знає, що там у тебе на умі?

      Зауер підняв хреста. Унизу він був загострений. Поставивши його, Зауер ударив кілька разів лопатою зверху. Хрест глибоко вгруз у землю.

      – От бачиш, – звернувся він до Гребера. – Не простоїть і трьох днів.

      – Трьох днів цілком достатньо, – відгукнувся Іммерман. – Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста й поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.

      – Російського хреста?

      – А чом би й ні? Бог – явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?

      Зауер відвернувся.

      – А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!

      – Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом – це твоя вигадка. Учора ти сам запропонував.

      – Учора! Учора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!

      Гребер узяв свою лопату.

      – Я піду, – мовив він. – Здається, ми тут упорались, чи не так?

      – Так, відпускнику, – відповів Іммерман. – Так, обережнику! Тут ми впорались.

      Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.

      Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.

      Зайшов Штайнбреннер.

      – Ви чули останні вісті?

      – Радіо вдавилося.

      – Неподобство! Воно мусить працювати!

      – Ну, то полагодь його, молокососе, – кинув Іммерман. – Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.

      – А що там зіпсувалося?

      – У нас просто немає батарей.

      – Батарей?

      – Авжеж. – Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. – А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!

      Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.

      – Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.

      – Не говори так таємниче, Максе, – спокійно відповів Іммерман. – Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда – я прекрасний механік і непоганий кулеметник. У даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?

      – Стули писок!

      – Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш на євреїв та зрадників народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише на дівчат.

      – Воно