Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

По-моєму, погребу амба.

      Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.

      – Швидше! Усі сюди! Розкопати! Кого немає?

      Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.

      Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.

      Гребер прибрав із дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було краще, аніж шукати навмання. Під час обвалів дорога кожна хвилина.

      Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.

      – Тут хтось є! – гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. – Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? – кричав він.

      – Я тут, – тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. – Не тягни. Мене добре привалило.

      Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.

      – До мене! – гукнув він. – Допоможіть мені!

      У цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.

      – Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!

      Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.

      – Хто це? – спитав Зауер.

      – Не знаю. – Гребер звернувся до потерпілого: – Ти хто?

      Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.

      – Він іще живий? – запитав Штайнбреннер.

      Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.

      – Не знаю, – відповів він. – Кілька хвилин тому був ще живий.

      Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного.

      – Ми тебе зараз витягнемо! – гукнув він. – Ти мене зрозумів?

      Йому здалося, ніби він відчув у себе на щоках слабке дихання, але впевнений не був. Поруч сопіли Штайнбреннер, Зауер і Шнайдер.

      – Він більше не відповідає.

      – Ми далі не можемо. – Зауер увігнав лопату в землю з такою люттю, що вона задзвеніла. – Тут металева арматура і величезне каміння. Потрібне світло й інструменти.

      – Ніякого світла! – закричав Мюкке. – Хто спробує засвітити, буде розстріляний!

      Усі самі добре знали, що світити під час повітряного нальоту означало б самогубство.

      – От йолоп! – вилаявся Шнайдер. – Кому це не відомо!

      – Далі ми не просунемось. Доведеться зачекати, поки розвидниться.

      – Авжеж.

      Гребер присів навпочіпки під стіною і задивився в небо, звідки на погріб падали важкі громи. Він не