Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.

      Тому він каже:

      – Якщо ви хочете шампанського, Ризенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.

      – Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!

      Ризенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.

      Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п’ю за здоров’я Ризенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.

      З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Ризенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.

      – Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Ґеорґа.

      – Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Ґеорґ. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.

      Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Ризенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.

      – Ви танцюєте? – питає мене акробатка.

      – Погано. Я не відчуваю ритму.

      – Я теж. Спробуймо разом.

      Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.

      – Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?

      – А чом би й ні? Мій друг Ґеорґ запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.

      – Котрий із них ваш друг? Отой носатий?

      – Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.

      – Звичайно… А ви?

      – У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.

      – Не наступайте мені на ноги, – просить Герда. – Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.

      Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава Богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.

      Герда пахне конвалієвими духами.

      – Відпустіть мене, – каже вона. – Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?

      – Ні, – брешу я.

      – Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви