Название | Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник) |
---|---|
Автор произведения | Еріх Марія Ремарк |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1945 |
isbn | 978-966-14-8324-7, 978-966-14-8612-5, 978-966-14-8613-2, 978-966-14-8611-8 |
Тому він каже:
– Якщо ви хочете шампанського, Ризенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.
– Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Ризенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п’ю за здоров’я Ризенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.
З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Ризенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.
– Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Ґеорґа.
– Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Ґеорґ. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.
Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Ризенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.
– Ви танцюєте? – питає мене акробатка.
– Погано. Я не відчуваю ритму.
– Я теж. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.
– Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?
– А чом би й ні? Мій друг Ґеорґ запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
– Котрий із них ваш друг? Отой носатий?
– Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.
– Звичайно… А ви?
– У мене немає системи. Я мов полова на вітрі.
– Не наступайте мені на ноги, – просить Герда. – Добра мені полова. Важите щонайменше сімдесят кілограмів.
Я опановую себе. Ми саме пропливаємо з натовпом повз Ернин стіл, і цього разу вона, слава Богу, пізнає мене, хоч її голова лежить на плечі в спекулянта з перснем, і він її обхопив за талію. Який тут чорт дослухатиметься до музики! Я посміхаюсь Герді й притискаю її до себе тісніше. При цьому стежу за Ерною.
Герда пахне конвалієвими духами.
– Відпустіть мене, – каже вона. – Цим ви нічого не досягнете в дами з рудим волоссям. А ви ж саме цього хочете, хіба ні?
– Ні, – брешу я.
– Вам треба було зовсім не звертати на неї уваги. А ви натомість втупились у неї, як загіпнотизований, та ще й влаштували цю комедію зі мною. Боже, ви