Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк

піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини – гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Ризенфельд безжально сміється. Ґеорґ помічає це.

      – А ви й самі дуже пітнієте, Ризенфельд, – каже він.

      – У мене це зовсім не те! Це піт здоров’я! – кричить Ризенфельд.

      – Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, – ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.

      Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся – а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.

      – Та що з вами? – кричить Ризенфельд. – Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!

      Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.

      – Він з глузду з’їхав! – горлає Ризенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».

      Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.

      Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.

      – Вам зараз скільки – сімнадцять чи сімдесят? – кричить Ризенфельд.

      Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Ризенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:

      – Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!

      Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.

      – Про що йдеться? – питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. – Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.

      – Фелікс Кокс, – відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. – Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже купив їх.

      – Цитьте, – шипить якась блондинка з фарбованим волоссям.

      Починається вечірня програма. Конферансьє меле якусь нісенітницю і сердиться, що його жарти нікого не смішать. Я відсуваю стілець і ховаюсь за Ауфштайна: для конферансьє, які атакують публіку, я улюблена мішень, а через Ерну мені не хочеться сьогодні бути посміховиськом.

      Все йде добре. Невдоволений конферансьє зникає за кулісами, і хто з’являється на естраді в білій весільній сукні з шлейфом? Рене де ля Тур. У мене відлягає від серця, і я знову сідаю до столу.

      Рене починає свій дует. Скромно і соромливо, як молода дівчина, вона співає кілька рядків високим сопрано, потім раптом переходить на бас і відразу викликає сенсацію.

      – Як вам подобається ця дама? – питаю я Ризенфельда.

      – Дама непогана…

      – Познайомити вас? Мадемуазель де ля Тур.

      Ризенфельд витріщує