Евотон: трансформація. Андрій Крижевський

які він зібрався вимовити. – Вона щось недобре відчуває. Ферруанці досі патрулюють нашу бінарну зоряну систему. Так само як і інші ділянки нашої галактики.

      – Вони щось конкретне шукають? – поцікавився Олександр.

      Петро промовчав.

      – А ти все так само один?

      – Так, – відповів росіянин, що прилетів на Землю. – А як твоя сім’я? Як Володимир?

      – Уже у школу ходить, – з усмішкою відповів Олександр.

      – Незвично? – обережно запитав Петро.

      – Незвично, – погодився Олександр. – Їхній мозок по-іншому влаштовано. І це ще м’яко сказано… Вони все знають з раннього віку. Або, принаймні, знають уже точно більше, ніж наразі ми з тобою. І за великим рахунком, з ними розмовляти на рівних можна тільки на філософські теми. Утім, навіть у цьому разі відчуваєш своє неуцтво.

      Петро уважно слухав свого приятеля.

      – Проте з іншого боку, розумієш, що їхнє життя буде без того лайна, з яким ми жили раніше. А дехто з дорослого покоління живе й досі! – він зробив паузу. – Знаєш, у нас не прийнято особливо говорити на такі теми в умовах нестабільності. Але…

      Росіянин, який прилетів з Патрії, уважно слухав Олександра, але їх відволікла офіціантка, що підійшла, з чашкою кави, яку вона акуратно поставила на столі.

      – Можу я вам щось запропонувати? – ввічливо звернулася вона до Петра.

      – Так, склянку соку, будь ласка.

      – Який сік ви хочете?

      – Апельсиновий, свіжовичавлений.

      Дівчина кивнула й відійшла.

      – Відвик від обслуговування? – зі сміхом запитав Олександр.

      – Так, геть незвично. Нове покоління, напевно, відмовиться від всіх цих пережитків минулого.

      Його співбесідник зробив багатозначний рух бровами.

      – Отже, що ти хотів мені сказати до того, як підійшла офіціантка? – нагадав Петро.

      – Чув про Джеймса?

      Петро розгубився:

      – Здається, це він розробив програму зближення поколінь кілька років тому.

      – Отже, не чув. Він пішов!

      Петро стривожено скочив на ноги.

      – Ні, не з життя, – засміявся росіянин, хапаючи його за руку й усаджуючи на місце, – а з Ради. Робився відлюдьком, майже ні з ким не розмовляє.

      – Вважаєш, що через програму?

      Вони якийсь час дивилися один на одного.

      – Моя думка, – нарешті продовжив Олександр, – що причиною є передбачення. Чесно кажучи, особисто мені вже як з півроку конкретно ніяково, друже мій. Ніби живу в очікуванні чогось страшного й непоправного. Засіло усередині мене десь тут, – він показав на груди, – і викручує все підряд. Неначе перед боєм, коли розумієш, що скоро прийде смерть у вигляді ворожого війська, яке ось-ось покажеться на обрії. Стоїш без зброї і дивишся на світ востаннє… – він зупинився і зробив декілька ковтків кави.

      – Мій приліт пов’язано з деякою тривожною інформацією, Олександре, – помічник очільниці патрійської держави дістав предмет, схожий на скло, обрамлений темною металевою смугою.

      Привітна