Сьогодні я бачила…. Делия Стейнберг Гусман

не тільки своїх дітей, а й усіх, до кого прихиляється серцем; коли вона кличе до справедливої війни і, водночас, втішає войовників; коли дає прохолодну тінь дерева, в якій можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своєї космічної прадавньої сили, то не потребує марних протестів чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвіку й довіку кожна жінка поріднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевій безодняві неба. Бути жінкою – не сором, але й не є якась особлива достойність. Бути жінкою – це розуміти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву і мріяти про білу, що об’єднує всі.

      До речі, пише це також жінка.

      …Дитину (І)

      Сьогодні я бачила дитину… Певна річ, малюка нечасто можна зустріти без батьків чи родичів, тому в хлопчикові я побачила і дитину, і якусь подобу старших, що були з ним.

      Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усі властиві своєму вікові ознаки. Втім, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену і кумедну копію убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковість і пильніше придивилася до того хлопчика. Але не тільки це мене подивувало. Мене налякали очі хлопчика. В них не було нічого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навіть щось «злостиве», що аж ніяк не личило дитині. То були старечі очі в тілі, яке нещодавно з’явилося на світ. До того ж, я помітила, що батьки ставляться до своєї дитини як до продукту розвиненого суспільства.

      Поставою і загальною поведінкою хлопчик виказував таку невимушеність, що це більше скидалося на зухвалість. Ходило вже не про безбоязкість, а радше про зневагу до всього і всіх, навіть до власних батьків, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батьків це теж свідчило про неабиякий розум, про видатну й непересічну особистість.

      Те, що говорив цей хлопчик, не мало нічого спільного зі світом мрій, іграшок та потребою ласки. Як і в убранні, я побачила в його словах убогий зміст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевізійних програмах та обізнаність у неприпустимих для дитини такого віку речах. Я мусила тримати при собі свої думки, бо батьки співали своєї: «та й тямущі нині діти…»

      Як на мене, зерня моралі в цій дитині проростало майбутнім насильством, а потреба ласки – домаганням постійної уваги. То була очевидна невихованість. Старші з ним панькалися, і навіть гадки не мали бодай щось змінити і допомогти йому бути тим, ким він має бути: дитиною.

      Тут ми пожинаємо плоди нашого матеріалістичного світу: дорослі завжди прагнуть бути молодими тілом, втративши спершу доконечну молодість душі; а діти – сміх та й годі – посідають місце старших, поводячись геть неадекватно як на свої літа та природну невинність. То що ж таке робиться? Чи слід погодитися з примітивними поясненнями, що ми приходимо в цей світ випадково, внаслідок механічної експансії клітин, без душі і без Бога та без потреби як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку? Тобто, ми маємо «використати життя»