Вступ до психоаналізу. Зиґмунд Фройд

де, в якій царині брати докази, ніби є знання, про яке людина нічого не знає, як ми припускаємо у випадку зі сновидцем? Адже це був би дивовижний, приголомшливий факт, що змінив би всі наші уявлення про психічне життя, і його не годилося б ховати. А водночас це був би факт, що самим своїм проголошенням заперечував би себе, а проте претендував би на істинність, – як бачимо, постає contradictio in adjecto. Ні, таке годі було б приховати. Тож факт тут не винен, коли людина нічого не знає про нього й не виявляє до нього достатньої цікавості. Вона так мало переймається ним, що це наша провина, коли всі психологічні проблеми обмірковують люди, які цураються всіх спостережень і дослідів, які тільки й можуть дати остаточні висновки.

      Доказ, про який я веду мову, можна взяти з царини гіпнотичних явищ. 1899 року я був присутній на надзвичайно разючих сеансах Лебо та Бернгайма в Нансі й бачив на власні очі такі досліди. Коли одного чоловіка ввели в сомнамбулічний стан, а потім примусили зазнати найрізноманітніших галюцинаторних переживань і опісля збудили, то зразу він ніби нічого не знав про те, що сталося під час гіпнотичного сну. Бернгайм тоді прямо звелів йому розповісти, що той пережив у гіпнотичному стані. Чоловік сказав, що не може нічого пригадати. Але Бернгайм наполягав, напирав на чоловіка, запевняв, що той знає і повинен усе пригадати, – й дивіться! – чоловік завагався, став замислюватись, пригадав спершу дуже невиразно одне з накинутих йому переживань, потім іще один фрагмент, спогади ставали дедалі виразніші й повніші, і нарешті він розповів усе, нічого не проминувши. Оскільки під кінець він знав усе, а доти йому ніхто не міг нічого підказати, можна висунути цілком обґрунтоване припущення, що ті спогади були в нього й раніше. Тільки вони були йому неприступні, він не знав, що їх знає, гадав, ніби не знає їх. По суті, це той самий випадок, що, на нашу думку, характерний і для сновиддя.

      Сподіваюсь, ви вражені цим доведеним фактом і запитаєте мене: «Чому ви не згадали цього доказу давніше, ще тоді, як ми вивчали хибні дії та дійшли до випадку з чоловіком, котрий схибив словом, і приписали йому намір висловити й те, що не мало входити до промови, намір, про який він нічого не знав і який заперечував? Коли хто гадає, ніби він нічого не знає про переживання, спогади про які він усе-таки носить у собі, то вже не видається таким неймовірним, що він нічого не знає й про інші психічні процеси, які відбуваються в його душі. Цей аргумент безперечно вплинув би на нас і дав би нам змогу краще зрозуміти хибні дії». Звичайно, я міг би послатися на цей доказ ще тоді, але я беріг його, щоб ужити в іншому місці, де він буде потрібніший. Хибні дії почасти самі себе пояснюють, почасти навівають нам думку, що, аби з’ясувати, чим же зумовлені ці феномени, потрібно припустити існування таких психічних процесів, про які людина і сном, і духом не знає. А розглядаючи сновиддя, ми змушені шукати пояснення десь-інде в інших царинах, крім того, гадаю, тут вам легше погодитись із доказом, перенесеним із царини гіпнозу. Стан, у якому ми коїмо хибні дії, повинен видаватися вам нормальним, він нітрохи не