Вступ до психоаналізу. Зиґмунд Фройд

та дівчатами, і сказав, що в нього буде вкрай багатий вибір, коли йому спаде на гадку якесь жіноче ім’я. Він погодився. На мій, або радше на його подив, на мене аж ніяк не ринула лавина жіночих імен, а сам він, з хвилину помовчавши, признався, що йому спало на гадку тільки одне ім’я – не яке інше, як Альбіна. «Дива, та й годі, але що у вас пов’язане з цим ім’ям? Скількох Альбін ви знаєте?» Дивно, він не знав жодної Альбіни і не мав ніяких асоціацій, пов’язаних із цим ім’ям. Тож можна припустити, ніби аналіз не вдався, – але ні, він уже просто закінчився, дальші асоціації були непотрібні. Цей чоловік сам був надзвичайно білявий, і, розмовляючи з ним під час лікування, я не раз жартома називав його альбіносом; крім того, саме тоді ми вийшли на слід жіночих елементів у його конституції. Отже, сам молодик був тією Альбіною, жінкою, яка цікавила його на той час якнайдужче.

      Так само можна довести, що й мелодії, які спонтанно виникають у голові, теж зумовлені певним ходом думок і належать до нього; ті думки з якоїсь причини займають людину, а вона навіть не здогадується про таку активність. Тоді буде легко довести, що зв’язок з мелодією полягає або в словах, які належать до неї, або в джерелах її походження; проте я повинен виявляти обережність і не поширювати цього твердження на справді музикальних людей, бо трапилося так, що мені ніколи не доводилось лікувати їх. У таких людей сама музикальна вартість мелодії може сприяти її виринанню у свідомості. Але найчастіше можна спостерігати випадки першого роду. Скажімо, я знав одного молодика, якого певний час просто-таки переслідувала мелодія, до речі, досить чарівна: арія Паріса з «Прекрасної Гелени» [Офенбаха], аж поки аналіз звернув увагу молодика, що в колі його інтересів на той час відбувалася боротьба між «Ідою» та «Геленою».

      Якщо навіть отакі, абсолютно вільні асоціації – детерміновані й належать до точно визначеної системи взаємозв’язків, ми маємо цілковите право виснувати, що асоціації, тісно пов’язані з певною вихідною (чи то опірною) думкою, мають бути детерміновані не меншою мірою. Дослідження й справді показують: крім пов’язаності, що її ми накинули їм у вигляді вихідної ідеї, вони мають ще й другу залежність – зв’язок із тими колами думок та інтересів, які мають велику афективну вагу і які можна назвати комплексами, про чий вплив на той час нічого не відомо, отже, ми не усвідомлюємо його.

      Асоціації з такою однією пов’язаністю стали об’єктом дуже повчальних експериментальних досліджень, що відіграли видатну роль в історії психоаналізу. Школа Вундта запровадила так звані асоціативні експерименти: піддослідний мав чимшвидше відповісти якимсь словом-реакцією на запропоноване йому слово-подразник. При цьому можна було вивчати часові інтервали між подразником і реакцією, помилки, які з’являються згодом при повторному проведенні експерименту й т. ін. Цюрихська школа на чолі з Блейлером та Юнґом дійшла до пояснення реакцій, спостережуваних при асоціативних експериментах, вимагаючи,