Львів. Кава. Любов (збірка). Галина Вдовиченко

що буде ще більше. Цікаво, якою вона є тоді, як віддається чоловікові? Не відмовився б це відчути хоч зараз.

      – Подивіться, я нарешті знайшла цю картину. – Леся задоволено усміхнулася. – Портрет жінки, і це справді Федотов. Навіть рама ідентична вашій. І розмір портрета. Та ви не стійте, присядьте тут, біля мене. Я вам зараз покажу всі фото.

      Вона ледь посунулася на кріслі, даючи місце Богданові поряд із собою.

      – Он, дивіться! Бачите? – Вона торкнулася його руки, привертаючи увагу до фото, яке щойно трохи збільшила, щоб він зміг роздивитися детальніше. – Якщо поставити ці два портрети поряд, відразу впадає у вічі, що жінка та чоловік дивляться одне на одного. Тут іще й рами цілком однакові, та й розмір портретів ідентичний. Господи, та тут і думати нічого. Відразу зрозуміло, що це подружжя. Тепер добре було б з’ясувати, чому ці дві картини потрапили до різних власників. Хоча… Не виключено, що того ми так ніколи й не знатимемо. З картинами часто таке буває. Таємниця на таємниці.

      Вона глянула на Богдана і, перехопивши його зацікавлений погляд, розцвіла у щасливій посмішці. Любила чи не найдужче саме такі моменти у власній професії. Несподіванки, знахідки, відкриття, а ще мить, коли передчувала, що стоїть за крок до чогось нового і такого, що ніхто, окрім неї, ще не помічав.

      – Як класно, що ви прийшли саме до мене. І вам користь, і мені приємність разом з користю.

      Богдан весело розсміявся. Подумалося, що волів би навіть приємність дужче, ніж користь, але промовчав.

      Леся знов придивилася до портрета на фото. Приваблива молода жінка, з порцелянового кольору личком, з темним волоссям, гарної форми носом, витонченими рисами, одягнена у світлу сукню, з модною у середині дев’ятнадцятого століття зачіскою. Що тут скажеш? Типова панночка позаминулого століття.

      – Погоджуюся, таки добре, що я сюди прийшов. – Богдан відвів погляд від монітора і зазирнув Лесі в очі. – Здається, помилкою було б, якби я вирішив не реставрувати цей портрет і відразу поніс його до музею. Тепер подарую його картинній галереї з умовою, що вони повісять ці два портрети поряд. Напишемо на табличці, що це ви спрацювали свахою, а я собі інакший інтерес у всьому цьому знайду.

      Жартував, звичайно, але Леся вловила в його словах подвійний зміст, а ще раптом відчула, що його нога вже давно торкається її ноги, а рука завмерла зовсім близько від її коліна. Один необережний порух, і вона відчує його долоню на своєму коліні.

      Скоса глянувши на Богдана, вона зніяковіла, проте не відсунулася. Від усвідомлення інтимності такого сидіння їй раптом стало гаряче та млосно спочатку десь у грудях, тоді обдало жаром низ живота. Здається, цей чоловік їй справді подобається… Ну, або ж у неї просто дуже давно не було мужчини.

      Леся усміхнулася своїм думкам. Напевно, мала б стидатися, що відчуває все це поряд із малознайомим мужчиною, але чомусь сорому не було. Навпаки, було відчуття легкості і чогось дуже затишного та приємного. Так, ніби знала Богдана дуже давно.

      – Знаєте,