Повія. Панас Мирний

стіні.

      – Мамо! – скрикнула Христя.

      Пріська підвела голову, глянула на дочку, болісно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом від того погляду.

      – Оце який вітер по хаті ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.

      – Як хочеш, – одказала Пріська й знову спустила голову на груди.

      Христя затопила… Весело забігали ясні вогники по тонких стеблах соломи, залітали невеличкі іскорки по чорних челюстях печі; віхтем піднялося полум’я вгору, палáхнуло на всю хату, заблищало по намерзлій шибці і не забарилося згаснути. Христя підкинула соломи… ще… та ще… Знову полум’я піднялося, світ осіяв усю хату. Чорною марою вирізувалась Христина постать серед того світу; кругле молоде обличчя, мов квітка, червоніло, очі блищали… Світ, палаючи, поза комином блима і пада на піл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердці висить одежа – свитки, юпки, спідниці, спускаючи від себе чорну тінь; під покрівлею тії тіні сидить Пріська, як і сиділа; світ бігає по її виду, одежі – їй байдужé: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурі, що так страшенно гуде та виє кругом хати… І здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся і голос людський.

      – А буря яка, Господи! – промовила Христя.

      – Цить! – крикнула Пріська, піднімаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадість.

      – Гей!.. Чи чуєте?.. – доноситься голос знадвору.

      Пріська стрибнула з полу та – в сіни.

      – Ти, Пилипе? – питає, позираючи через засік на чоловічу постать, закидану снігом.

      – Що це у вас стоїть на дорозі? – допитується голос.

      – Хто там такий? – обізвалася й Христя.

      – Се я.

      – Хто – я?

      – Грицько Супруненко, зборщик. Пустіть хоч у хату… Оце б’є яке! Оце закуйовдило!

      За Грицьковою поміччю засік посунули в сіни і в хату увійшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняці, досягав головою аж до самої стелі.

      – Здорові! – привітався він, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи ціле руно посивілого волосся на голові, своє довге суворе лице, насуплені брови, здоровезні намерзлі вуса.

      – Здорові! – одказала Пріська.

      – З сим днем, що сьогодні!

      – Спасибі.

      – Пилип дома?

      – Немає.

      – Отак же! На чорта й краще!.. А мені його треба. Де ж він?

      – Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досі немає, – зітхнувши, одказує Пріська.

      – На чорта й краще! – одно своє Грицько.

      – Що ж там таке?

      – Що? подушне! – грізно гуконув Грицько, пройшовшись по хаті та вдаривши ногу об ногу.

      – Не знаю, – каже, помовчавши, Пріська. – Коли вернеться – скажу… Узяв трохи хліба продати, якщо продав…

      – Та я цю пісню не від одного чую! – перебив Грицько. – Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: іди!.. Отака путь… х-хе!

      – Чого ж се так припало? – пита Пріська.

      – Гаспид їх знає! От нещастя! –