Аліса в Дивокраї. Льюїс Керролл

зморить і до ночі,

      Про казку просите того,

      Хто так спочити хоче!

      Та що там важить голос мій

      Супроти трьох дівочих…

      Велична Прима віддає

      Наказ почать скоріше,

      Секунда молить: «Будуть хай

      Дивацтва там і вірші!»,

      А Терція перепиня

      Лиш раз на мить, не більше.

      Та ось вже дивляться вони,

      Принишклі і мовчазні,

      Як Дивокраєм тихо йде

      Дівчатко уві сні,

      І майже вірять в те, що є

      Всі речі ці чудні.

      І раз у раз, коли вогонь

      Фантазії загас,

      І бідолаха каже: «Я

      Закінчу потім сказ»,

      Маленькі бестії кричать:

      «Прийшов для потім час!»

      Так поставав наш Дивокрай:

      Химерні ці місця

      Творили ми разом, коли

      Нас путь втішала ця.

      Та ось додому вже йдемо —

      І сказ добіг кінця.

      Алісо! Казку цю сховай

      Туди, де серця стук,

      В ті сховки, для яких нема

      Ні часу, ні розлук,

      І бережи, як в чужині

      Букетик з рідних лук.[1]

      Розділ перший

      У глиб кролячої нори

      Алісі почало вже неабияк набридати отаке сидіння з сестрою на бережку, коли геть нічим розважитися: раз-другий вона зазирнула до книжки, яку сестра саме читала, та в ній не було ні малюнків, ні діалогів. «А що за користь із книжки, – подумала Аліса, – без малюнків і діалогів?»

      Тож вона міркувала (наскільки вже ставало сили, бо від спеки чулася сонною та нетямущою), чи так уже захопливо буде сплести собі вінок із ромашок, якщо для цього треба ще підвестися й піти їх назбирати, коли раптом білий кролик із рожевими очицями промайнув просто біля неї.

      В цьому не було нічого ТАКОГО ВЖЕ незвичайного; Аліса не те щоб ТАК УЖЕ здивувалася, почувши, як Кролик мурмотить сам до себе: «Ой лишенько! Ой лишенько! Я запізнюся!» (Міркуючи про це згодом, вона подумала, що насправді-то мусила остовпіти, але на той момент усе виглядало цілком природно.) Та коли Кролик на додаток ВИТЯГ ГОДИННИКА З КИШЕНІ ЖИЛЕТКИ, глипнув на нього й заквапився далі, Аліса миттю зірвалася на рівні ноги: її осяяло, що раніше вона ніколи не бачила кролика з жилетною кишенею або ж із годинником, якого можна з тієї кишені витягти. Тож, палаючи з цікавості, дівчинка припустила за ним через галявину й, на щастя, саме встигла побачити, як він шугнув у величеньку кролячу нору попід живоплотом.

      За мить і Аліса стрибнула слідом, навіть не замислюючись, як же їй потім звідти вибратися.

      Спершу нора прямувала вперед, наче тунель, а тоді раптово пірнула вниз – так раптово, що Аліса ще й оком не змигнула, а вже летіла у глибочезний колодязь.

      Чи то колодязь був дуже глибокий, чи то падала вона дуже повільно, а проте в Аліси виявилося досить часу, аби роззиратися на льоту й міркувати, що тепер буде. Спочатку вона спробувала глянути вниз та роздивитися, куди летить, але внизу було затемно, щоби щось розібрати; тоді Аліса поглянула на стінки колодязя й побачила, що вони щільно завішані шафками та полицями; подекуди видніли мапи й картини, прибиті до стін кілочками. З однієї полички Аліса, пролітаючи, прихопила жбанок; на ньому був напис «ДЖЕМ ІЗ ПОМАРАНЧІВ», та всередині, як на зло, виявилося порожньо. Просто кинути посудину вона не захотіла, боячись забити когось унизу, й примудрилася запхати жбанок до якоїсь шафки, яку саме проминала.

      «Що ж, – думала Аліса, – після такого падіння загуркотіти зі сходів буде як раз плюнути. Якою хороброю мене всі вдома вважатимуть! Та я б навіть і не кавкнула, якби зверглася з вершечка будинку!» (І це, треба сказати, було аж занадто схоже на правду.)

      Униз, униз, униз. Невже це падіння ніколи не закінчиться!

      – Цікаво, скільки миль[2] я вже пролетіла? – промовила Аліса вголос. – Певно, я маю наближатися до центру Землі. Так, поміркуймо: здається, це мусить бути десь чотири тисячі миль углибину… (бо ж, розумієте, Аліса вивчила кілька таких цікавинок на уроках у класі, і хоч тепер була НЕ НАДТО добра можливість похизуватися знаннями, позаяк бракувало слухачів, зате можна було повправлятися у повторенні)…так, відстань начебто правильна… але ж цікаво, на якій я широті та довготі? (Аліса зеленого поняття не мала, що таке широта чи довгота, проте вважала, що такі гарні й величні слова не гріх і вимовити зайвий раз.)

      Невдовзі вона знову заговорила:

      – Ото буде дивина, якщо я пролечу просто КРІЗЬ Землю! Певно, весело буде вискочити поміж

1

У цьому вірші втілені спогади Льюїса Керролла про один із найщасливіших днів його життя, 4 липня 1862 року, коли він та його приятель Робінсон Дакворт попливли із трьома сестрами Лідделл на прогулянку вгору Темзою. Примою у вірші автор назвав Лоріну Шарлотту, Секундою – саму Алісу, а Терцією – наймолодшу сестру Едіт. Саме цього дня народилися перші пригоди Аліси в Дивокраї, що потім розвинулися в ту чарівну книгу, яка відома нам сьогодні.

2

Миля (англійська) – міра довжини, що дорівнює 1,609 км.