Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

чверті), ковток, виписаний вельми пастозно, тобто з виразно опуклим рельєфом.

      Вона і справді не схожа була б на панну, коли б не скрашала її величава статура, коли б ось так згорда не зоріли очі, коли б не рука оця вузька, нервова, аж ніяк не хлопська, – коли б усе це не панило дівку, вона нітрохи не скидалась би на панну.

      Забувши про всенький світ, Михайлик дивився на це малоймовірне диво, і ті аж надто короткі хвилини здались йому цілим життям.

      Трепетною рукою сувора панна стискала білоцвітний кетяг бульденежа, французької садової безплідної калини, яка здалась тут Михайликові звичайнісінькою, знайомою з дитинства, – і хоч не дивилась тая панянка на студену квітку, щойно зірвану з куща, аж наче вкриту краплями роси або дощу, живісіньку і таку світлосяйну, ніби той снігуватий кетяг був джерелом світла, – здавалося, немовби панна злилась водно з тим цвітом – у тузі, в льоті, в прагненні до рідних українських берегів…

      Та видіння те зненацька зникло.

      42

      Полум'я погасло так само нагло, як і спалахнуло від кинутої в багаття дрібки пороху а чи від якоїсь там чаклунської штуки Мамая, і стало враз темніше, ніж було до спалаху, а може, потемніло в очах від того дива дивного, з яким носився, шукаючи своєї панни, Пилип-з-Конопель.

      Тонісінька багряна штаба ще жевріла на обрії, де зникло сонце, а Пилип-з-Конопель, навпомацки вгорнувши книги й той образок, заховав усе в тороки і, спотикаючись об кротові купини, бе'збач подався до хвигури, де давно вже зайшла його пора чатувати.

      Старий Гордієнко сказав йому вслід:

      – Неспокійно сьогодні чомусь на душі.

      – Еге ж… – на ці слова відповідаючи чи, може, на якісь мислі свої, пробурчав Козак Мамай.

      – Пильнуй, Пилипе, – по-материнському сказала вслід Явдоха, а Філіпп згадав Руан і свою сиву маму.

      – Я, Пилипе, з тобою, – раптом попросився, ще під владою чарівного видіння перебуваючи, простодушний коваль.

      – Ходім, – озвався вже десь із темряви Пилип-з-Конопель.

      Михайлик кинувся за ним.

      А від синка, як завше, не відстала й мама.

      – Я сам, мамо, я сам, – звично мовив Михайлик, бо ж йому хотілося з тим французом розмови парубоцької, кортіло розпитати про ту панну, але неня була невблаганна і, взявши свого хлопчика за руку, не відставала від нього в тій теменній темряві.

      А Михайлик спитав:

      – Чи ж він живий?

      – Це хто?

      – Художник.

      – Шукав його… живий десь, кажуть. Але де? – І Сганарель почав розповідати про вигнаного з дому геніального живописця, про свої марні пошуки в трущобах Амстердама, про сморід, і брудоту, і силенну силу квітів на вулицях голландської столиці…

      Вони стояли втрьох на горбі, під хвигурою, мама й два сини, за руки тримавшись у тьмі.

      Держались за руки й дивились на захід, на далеченну багряну штабу, яка ставала тонша й тонша, але не простигала, немовби її щойно в небесній кузні вихопили з горна й поклали