Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

пролунав від господської хати дзвінкий дівочий голос. – А що це у нас у дворі коїться? Я чула, ногайці напали на табун?

      – Напали та облизнів похапали, – посміхнувся батько до дочки.

      З ґанку збігла струнка дівчина у вишиваній сорочці, сукняній квітчастій плахті й у червоних чобітках, підтримуючи в руках важку біляву косу.

      – Ой, Тарасе, – ураз зашарілася дівчина. – Ти живий? І кров у тебе на скроні.

      «Тю… – подумав осавул, – а я й не примітив. Дівчата зіркі, цяточку і ту на парубкові загледять…»

      – Дріб'язок, – і молодий пастух теж ніби зашарівся. Пишногубий це запримітив і невдоволено насупився, – ногаєць стусонув, коли його пеленали…

      Довга, білява як льон коса чомусь захвилювалася на грудях у дочки і осавулові це теж не сподобалось. «Чому вона так шаріє, коли загледить Тараса? – сердито подумав і навіть засопів од невдоволення. – Теж мені… дочка господаря, а перед сіромою губиться…»

      А вголос мовив інше, силкуючись бути шляхетним.

      – Привітай, Оксано, Тараса, він повівся як справжній козак. Табун урятував і старшим табунником став.

      Оксана осміхнулася голубими очима до парубка.

      – Старайся, козаче, отаманом будеш!

      На парубкових щоках спалахнув рум'янець, і його карі очі так і засяяли чимось таким, що й зовсім не сподобалось Пишногубому.

      «Еге-ге-ге… – сполошено подумав осавул, – та він, здається, закохався в Оксану… Треба пошвидше віддавати її за сотника та родичатися з паном полковником, бо ця голота чого доброго перехопить дочку».

      Біля стайні почулося іржання Інгула. Регочучи, козаки прив'язували йому до хвоста зв'язаного ногая.

      – Ой… – зблідла Оксана. – Що вони хочуть з ним чинити?

      – Хлопці! – сердито крикнув осавул. – Тягніть пошвидше нашого дорогого гостя з двору! А ти, дочко, – повернувся до Оксани, – йди в покої, не для дівчат це видовисько.

      – Які ви жорстокі, – Оксана, похнюпивши голову, побігла в панську хату й зачинилася там.

      Конюхи вже вивели Інгула за хвіртку, тільки двором ще тягнувся на вірьовці зв'язаний бранець та силкувався встати. Та ось і він закушпелив за хвіртку.

      – Почекайте, – крикнув осавул до конюхів. – Захотілося мені самому провести незваного гостя у степ широкий. Осідлайте мого коня! – до Тараса: – Так що ти хотів прохати?

      – Пане осавуло, – Тарас зняв шапку й м'яв її в руках. – Віддайте за мене Оксану! – і додав з відчаєм: – Кохаємось ми…

      І в ту мить відчув, що осавулова рука на його плечі ніби свинцем налилася й цупко стисла плече.

      – Он ти про що? – Савка рвучко відсмикнув руку й потемнів на виду, суплячи густі брови. – Чи тобі сонце теєчки… голову напекло?

      – Але я кохаю Оксану, як рідна вона мені…

      Пишногубому враз забракло повітря, якого біля Кальміусу було до безміру.

      – Ти… насправжки? Не жартуєш часом?

      – Та ні ж бо! – зі святою простотою вигукнув хлопець. – Ми вже давно з Оксаною кохаємось.

      – Дуже