Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

меду, що його Савка не знав де дівати і постійно скаржився на «солодке життя», від якого йому часом бувало аж гірко. Багато чого з тих урожаїв люди Савки возили в Гетьманську Україну на продаж і в пана осавула завжди водилася свіжа копійка.

      А навколо зимівника у степу та балках аж кишіло дичини: олені, сайги, дикі коні тарпани, біля річки – видра, куріпки, тетеруки, перепілки, дрофи у степах (дроф було стільки, що їх іноді волоками тягали, як рибу), стрепети тощо. Повертаючись зі степу, козаки те пернате добро ловили ледь чи не голими руками. А які водилися дикі свині! Шість дужих чоловіків ледь, бувало, піднімуть впольованого кабана!

      У самому Кальміусі стільки коропів та осетрів (іншу рибу й до уваги не брали), що уловом однієї тоні можна було всю слободу нагодувати! А раків скільки, що аби довго не мудрувати, їх часом штаньми ловили!

      Ні, добре сидів осавул Савка Пишногубий на Кальміусі, річці для нього й справді золотій, бо на її багатствах він таки, казали, капшуки хіба ж такі набивав!

      Того літа він мав приємний клопіт – виглядав сватів. До Маковія лишалися вже лічені дні, тож Савка велів челяді поквапитись і все приготувати до зустрічі дорогих гостей від самарського полковника Дем'яна Третяка – його син, молодий сотник Грицько, і уподобав осавулівну. Свати мали прибути на Маковія – на день семи святих мучеників Маккавеїв, коли в церквах святять квіти і мак, щоби потім зберігати їх за образами до весни. (По весні мак сіють на городі, а квіти на Благовіщення дівчата вплітають до своїх кіс – щоб не випадало волосся.) Від Маковія до Покрови – рукою подати. На Покрову, як по всій Україні почнуться весілля і дівчата заспівають «Свята мати Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», і мало відбутися весілля Грицька та Оксани – як Бог, звичайно, дасть. Збиваючи одне одного з ніг, челядини бігали по двору як несамовиті, хапали гусей, качок, курей, поросят, різали, скубли і патрали птицю, на хуторі в пана осавула стояв шарварок, навсібіч летіло пір'я, верещали поросята, котрі на Покрову мали лягти на столи з хроном у рожевих писках…

      Сам пан осавул щойно повернувся із слободи, перепікся на сонці, тож сидів тепер на лаві під шовковицею, відхекувався і жадібно пив нахильці з глечика холодний квас, що його дістала з льодовні ключниця Соломія.

      – Ху-у!.. Ну й пече ж, матері його ковінька! – утер Савка вуса й віддав ключниці глечик. – То як там, Соломіє?

      – Пнемося, пане осавуле, аби не осоромитися перед сватами, – відповіла ключниця, дивлячись в чорні, ще молоді очі свого господаря й злегка рожевіла.

      – Глядіть мені!.. – посварився осавул товстим пальцем. – Щоби я і слова цього «осоромимося» більше не чув! І сватання, і весілля у Савки Пишногубого мусять прогриміти на все славне Запорожжя, а не тільки на прикордонні! Щоби мені й холодців наварили, і пиріжків напекли, і борщів з гусятиною намудрували, і локшини… Та про кендюх і ковбаси не забудьте! І щоби поросята були яко мальовані! Та про варенуху подбай і про калганівку