Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

інженер Гійом Левассер де Боплан, котрий жив в Україні і на початку 30-х років XVII ст. будував фортецю Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порогу, писав про жахливе безправ'я та бідність українських селян під гнітом Речі Посполитої[1], про те, що саме рабство було «причиною того, що багато селян тікає (а ще ж нависала турецько-татарська смертельна небезпека, що загрожувала самому існуванню українського народу) в найвіддаленіші краї, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя». Де на волі вони ставали вольними, себто козаками. Цим тюркським словом, що побутувало в половецькій, татарській та турецькій мовах називали відважну, незалежну, вільну від кріпацтва озброєну людину, яка поруч із господарськими заняттями, була готова обороняти рідну землю (недарма ж половці ще називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів). А «запорозькими», або «низовими» козаків називали тому, що головні їхні центри знаходилися нижче Дніпровських порогів, себто за порогами, на Низу. Там і була їхня столиця Запорозька Січ (від слова «сікти» або ще «рубати», що означало первісне укріплення з дерева та хмизу). Свою столицю козаки ще називали Кошем (слово тюркського походження й означало у татар військову ставку, місцезнаходження вождя). На Січі, у добре укріпленій фортеці стояли гарнізоном-залогою козаки-січовики, які не мали свого господарства (хіба колективне, рибна ловля тощо) й свого окремого житла, а мешкали у спільних хатах-казармах, званих куренями і нічого свого не мали, крім одягу та зброї, живучи комуною, гуртом-артіллю.

      Численність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій тощо, і не перевищувала 15—20 тисяч чоловік. Основна ж маса проживала за межами Січі, в паланках, на зимівниках, і з'являлася в козацькій столиці лише для виконання тих чи тих повинностей, під час обрання старшин та підготовки до військового походу – тоді Січ аж клекотіла від багатотисячного зібрання!

      Крім усього, січовики ще й почергово несли прикордонну службу запорозьких земель, збиралися командами чи партіями на чолі з наказними полковниками для виконання якихось особливих завдань поза Січчю. Тих же козаків, які проживали в зимівниках, у селах чи хуторах січовики іронічно називали сиднями, гніздюками та баболюбами, адже вони мали право – на відміну від січовиків – обзаводитись сім'ями, мали землі – часом і значні, – були добрими хліборобами, розводили худобу, коней, займалися полюванням, рибальством, піднімали цілину, прокладали шляхи-дороги, будували мости, укріплення (засіки), засновували поселення (біля їхніх зимівників часто виникали хутори й села, що прибирали собі ім'я першого осадника). І все це робили, не випускаючи зброї з рук (або: в руках – чепіги плуга, за плечима – рушниця, на поясі – шабля), готові в будь-яку годину дня і ночі стати на герць із ворогом аби захистити себе і вольності свої, край їм любий і дорогий.

      Траплялися серед них і такі, котрі майже нічого не мали і тулилися в бордюгах, виритих землянках чи

1

Після Люблінської унії 1569 р. утворилася єдина Польсько-Литовська держава – Річ Посполита, а також після Брестської унії 1596 р. на Україні (як і в Білорусії) запанував колоніальний режим, коли шляхта жила як у раю, а селяни наче в чистилищі (Боплан).