Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

збіглих вони зело препильно шукають і, дасть Бог, знайдуть…

      Швидко чи ні, а з гуртом дядьків-односельців Тарас і прибув на Січ. Знаючі ще на Гасан-базарі розказали їм, що прибувши на Січ, треба їм записатися до якого-небудь куреня, бо коли обминеш курінь, козаком ніколи не станеш і прав на Запорожжі не матимеш. Куренів у них тридцять вісім – вибирай який хочеш! Був серед куренів і Полтавський, що складався із земляків. До них і подалися миргородці – прямцем до курінного. Казали, що курінний отаман – цар і Бог на Січі, і голова, і найбільший начальник у своєму курені, більший, як сам кошовий для усього товариства, він складає курінні списки, встановлює чергу на відбування служби козаками, які приписані до його куреня, видає свідоцтва й атестати, розпоряджається курінним майном, зброєю, харчовими припасами тощо, він суддя над козаками (для куреня – більший суддя, як військовий суддя для всього товариства), завідує курінною касою. Без відома його і без згоди і волосина не впаде з голови і ніщо не робиться в курені, слово його було вирішальним і останнім – закон для курінних козаків і обговоренню не підлягало. Сказав курінний і все тут. Умри, а виконуй!

      Отож, утікачі шапки познімали, отаману за звичаєм вклонилися.

      – А чого це ви, хлопці-молодці, – питає курінний, дебелий шрамований, бувалий у бувальцях козак-батько, – на Січ нашу прибули та до мене гуртом заявилися? Чи ж бува не козаками хочете поставати?

      – Хочемо, батьку, – одказують прибулі, – козаками-січовиками поставати.

      – А звідкіля ж ви будете, такі статуристі та гойні?

      – З миргородського краю, люди ми вольні, православні, а пан нас записав по ревізії як свою власність. Та зачав вимагати, аби ми на нього задурно робили. Чи не щодень нас війт на панщину києм гнав, то ми якось помолившись та з духом зібравшись, його києм його самого й відлупцювали гарненько…

      – До чого ж мудрі люди, – посміхається отаман.

      – А потім укинули його в льох, панський будинок підпалили і подалися світ за очі. Так до вас на Січ і прибули, абись козаками поставати.

      Отаман кожного розпитав як він прозивається і чи серйозні в нього наміри і як він гадає далі жити?

      – А тебе, молодику, як звати-величати? – наостанку питає Тараса.

      – Тарас я, – одказує парубок, – а прозиваюся Чепурком.

      – Чого так?

      – Бабуся моя така чепуруха була, така. Усі її звали тільки чепуркуватою. Тож і нас прозвали чепурками. Звідтоді ми Чепурки, хоч батько мій мнець.

      – Хто, хто?

      – Сирицю мне, не дублену шкіру, яловичу, свинячу…

      – Знаємо, що таке сириця і хто такий мнець. То, кажеш, твій батько кожум'яка?

      – Ага.

      Курінний подумав-подумав і вирішив:

      – Ось що, хлопче. Хто стає козаком, той починає нове життя, тож у нас прийнято кожному неофіту міняти ім'я. Та заодно й панів, які збіглих розшукують, треба зі сліду збивати. Вони шукають, приміром, Тараса Чепурка, а