Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

ми, що гребуться в смітті. Нам небо подавай! Так і поїхали шукати своє небо, мій брате молодший!

      Тарас зітхнув і нічого не сказав. А про себе вирішив: не вирушить він у далеку дорогу, не побачивши Оксани. Та й гірка думка ятрила: ну, втече на Запорожжя, а Оксану тим часом засватають. Чи й заміж оддадуть, то що йому тоді Запорожжя? Осавул Савка ще й зрадіє, як почує, що він утік з паланки. Ні, ні, Оксани він не покине, якщо й тікати, то тільки вдвох…

      Благально поглянув на діда Видру.

      – Та добре вже, добре, – буркнув старий. – Повезу рибу на хутір, мо' й побачу Оксану. Шепну, де ти.

      На тім і порішили. Побути до вечора на острові, а тоді хто куди: хто на Запорожжя, хто й поза Запорожжям.

      – Задуманому – бути! – підсумував Омелько і поліз у курінь. – Покіль будете з Оксаною рішати, я ще покимарю, – озвався з куреня. – Бо як стемніє – почнеться моя дорога, а коли вдасться поспати – хто тепера скаже.

      Старий почав збиратися. Саме в цей час на березі почувся кінський тупіт. Дід махнув рукою і Тарас заповз до куреня. Напроти острова тупіт стих, чути було, як пирхали коні, брязкаючи вудилами.

      – Агов, діду Видро?!. – гукнули з берега й Тарас упізнав по голосу осавула Пишногубого. – Оглух чи що, старий корч?!!

      – Не глушко, – озвався старий. – Чого горлопаниш?

      – Хто з тобою на острові?

      – Сам та душа моя.

      – Гляди, щоб часом твоя душа не відлетіла геть!

      – Ось іди ти, Савко, к лихій годині! – вилаявся дід. – Причепиться і сам не знає чого.

      На березі гомоніли між собою, певно радилися.

      – Агов, діду?! – знов крикнув осавул. – Веслуй сюди човником!

      – Я тебе в гості не кликав, то й човном за тобою не приїду, – озвався дід Видра. – А коли тобі треба, пливи сам.

      – Тьху! – вилаявся осавул і потім чути, наказував своїм козакам: – Грицьку, і ти, Семене, гайда в слободу, візьміть човна і пливіть сюди, а ми тут на березі початуємо, щоб ті з очерету в степ не перебігли. Та хутчіше, іродові діти!

      Двоє погупотіли кіньми до слободи, решта козаків гомоніла на березі, напроти острова.

      Дід Видра сівши ближче до куреня, зашепотів до втікачів.

      – Не вішайте носів, хлопці. Я, мабуть, попливу таки в слободу, менше буде підозри, що ви тута. Як я второпав, вас чи не з самого ранку по всій паланці розшукують. А я, допоки осавул берег пантрує, мо' й побачу Оксану. А ви сидіть тут і не балакайте голосно: бо далеко чути над водою. А це візьміть, на всякий випадок, – посунув до куреня дві очеретини. – Як нечиста сила кого принесе на острів, вибирайтеся з куреня і залазьте в очерет або рогіз по шию у воду і стійте. Коли що, очеретини візьмете в зуби – у них в середині перетинки пробиті, пірнайте і пересиджуйте у воді, якщо лихо буде…

      Та ледве дід Видра, сівши в човен, стукнув веслами, як на березі загаласували:

      – Ей, ей?! Хто там човна лаштує?

      Дід Видра сплюнув.

      – Та якого ви дідька до мене причепилися? Хіба я бранець який, хіба вже й у слободу пливсти