Ордер на любов (збірник). Валентин Чемерис

віч-на-віч з поглядом козака, який щось роздивлявся у воді біля рогозу…

      Загледівши закудлану бородату голову з широко розкритим ротом та виряченими очима, стояв якусь мить наче остовпілий, а тоді крикнув і кинувся тікати, галасуючи на увесь острів:

      – Водяник!.. Там… там водяник випірнув! Очі вирячені, ротяка розкрита і на голові – кушир зелений…

      Зчинилася паніка, козаки пострибали в човни й налягли на весла.

      Хтось зопалу було вистрілив у білий світ, але на нього закричали:

      – Не чіпай водяника, бо поперекидає човни і потопить нас к лихій годині!

      Налягаючи на весла, козаки зникли за очеретом… Донець пірнув, штовхнув у плече Тараса, котрий тримаючись за рогіз, кріпився на дні з останніх сил і вони виринули. Тарас жадібно хапав розкритим ротом повітря. Чути було, як за очеретом, стукаючи веслами, поспішно втікали на човнах козаки.

      – Чого вони? – не второпав Тарас.

      Омелько, посміхаючись, розповів про свою пригоду з очеретиною та як він передчасно випірнув на поверхню.

      Тарас, хоч і сумно було та гнітюче на душі, а не втримавшись, посміхнувся.

      – Козаки бояться усілякої нечисті, і водяників також. Більше їх осавул і хлудиною не зажене на острів. До вечора тепер сюди ніхто не поткнеться. Швидше б дід Видра повертався та розказав, що там у слободі діється?..

      Частина третя

      Ясень місяць – пан господар

      – Оксано-о! А ходи-но сюди, дочко моя. Щось маю тобі приємне повідати й обрадувати тебе.

      Подивована Оксана – у голосі батька бриніла якась невластива йому ніжність, і це її аж насторожило, – підійшла ближче. Батька й справді сьогодні не впізнати. Сяє як новенький таляр, сивіючі вуса хвацько підкручує, що теж указувало про його піднесений настрій. На ньому празниковий блакитний каптан із жовтими позументами, новенькі чоботи, а шапка аж набакир збита і з-під неї вороним крилом спадає чорний чуб. Очі карі аж світяться, на щоках чи не рум'янець. Ні, таки правду каже ключниця Соломія, що батько в неї хоть куди ще козак!.. А Соломії як завше видніше. Та ще й на червонім чересі в нього коштовна шабля сріблом сяє – осавул її чіпляє лише в особливих випадках. Тож сьогодні певно один з таких особливих приключок.

      – Лучилось щось, тату?

      – Авжеж, лучилося, доню, лучилося, – блискає білими зубами (ні, таки батько в неї гарний!). – У нас сьогодні свято. Настав і твій час, дочко моя.

      Оксана злякано скинула на лоба тоненькі стрілки чорнявих бровенят, в очах майнув ніби переляк – не до добра батько так радується. Ой, коли б…

      – Господи, що ще лучилося, кажіть швидше, тату, не томіть душі.

      – Не вік тобі дівувати, тож і настав твій час, твоя годинонька. Приїхали свати із Самарської паланки! – І вигукнув гордовито, поправляючи на поясі коштовну шаблю свою: – Од самого пана полковника, який і забаг з нами породичатися! От!

      Оксана враз зів'яла, як серпом під корінь підтята квітка.

      – Що хочте, тату, чиніть, а тіко живосилом не віддамся я за нелюба!.. Серцю не накажеш кохати сотника тільки