Ворошиловград. Сергій Жадан

він не вирішує, – ображено відповів Льолік.

      – Що хоч за музика? – поцікавився я.

      – Паркер.

      – І все?

      – Так. Десять дисків Паркера. Більш нічого цікавого я не знайшов, – пояснив Болік.

      – Мудак, – сказав на це Льолік, і ми поїхали.

* * *

      Від музики фольксваген здригався, мов консервна бляшанка, по якій били дерев'яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальні райони. Минувши тракторний і проїхавши базарчик, ми врешті вирвалися за окружну. Виїхавши за місто, рушили в південно-східному напрямку. На КПП стояли даішники. Один з них ліниво подивився в наш бік і, не побачивши нічого цікавого, відвернувся до своїх. Я спробував подивитись на нас його очима. Чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого. Навіть штрафувати не хочеться.

* * *

      Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м'яч.

      – Заправитись потрібно, – сказав Льолік.

      – Скоро буде заправка, – відповів я.

      – І випити чого-небудь, – подав голос Болік.

      – Антифризу, – запропонував йому брат.

      На заправці ми з Борею пішли до магазину взяти кави. Доки Льолік заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кілька пластикових столиків. За металевою сіткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очі, роз'їдаючи сітківку. На стоянці тіснились кілька фур, водії, очевидно, відсипались. Боря підійшов до крайнього столика, взяв пластиковии стілець, протер його серветкою, обережно сів. Я теж сів. Незабаром підійшов Льолік.

      – Нормально, – сказав, – можемо їхати. Скільки нам ще?

      – Кілометрів двісті, – відповів я. – За пару годин доїдемо.

      – Що слухаєш? – запитав Льолік, показуючи на плеєр, який я поклав на стіл.

      – Все підряд, – відповів я йому. – Чому собі такий не купиш?

      – У мене в машині програвач.

      – Ось і слухаєш, що тобі брат запише.

      – Я йому нормальну музику пишу, – образився Болік.

      – Я радіо слухаю, – від себе додав Льоша.

      – Я би на твоєму місці не довіряв його музичним смакам, – сказав я Льоліку. – Потрібно слухати музику, яку любиш.

      – Та ладно, Германе, – не погодився Болік. – Треба довіряти один одному. Правда, Льоша?

      – Угу, – невпевнено відповів Льолік.

      – Добре, – сказав я, – мені все одно. Слухайте, що хочете.

      – Ти, Германе, занадто недовірливий, – додав Болік. – Не довіряєш партнерам. Так не можна. Але все одно – на нас ти завжди можеш