Ворошиловград. Сергій Жадан

– на центральні вулиці міста. Сонце підіймалось якраз над нашим будинком.

* * *

      Коли я вийшов на кухню, Льолік уже терся коло холодильника в своєму костюмі – темному піджаку, сірій краватці та безрозмірних штанях, що висіли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я відкрив холодильник, дбайливо оглянув порожні полиці.

      – Привіт, – я упав на стілець, Льолік незадоволено сів напроти, не випускаючи з рук пакет із молоком. – Тут така справа, давай до брата мого з'їздимо.

      – Для чого? – не зрозумів він.

      – Просто так. Подивитись хочу.

      – А що з твоїм братом, проблеми якісь?

      – Та ні, все з ним нормально. Він в Амстердамі.

      – Так ти в Амстердам хочеш до нього з'їздити?

      – Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихідних?

      – Не знаю, – завагався Льолік, – я на вихідних збирався машину на станцію відігнати.

      – Так мій брат і працює на станції. Поїхали.

      – Ну, не знаю, – невпевнено відповів Льолік. – Краще поговори з ним по телефону. – І допивши все, що в нього було, додав: – Збирайся, ми вже запізнюємось.

* * *

      Удень я кілька разів телефонував братові. Слухав довгі гудки. Ніхто не відповідав. По обіді зателефонував Кочі. Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумінг. Але Коча має бути на робочому місці. Набрав ще раз, знову без результату. Ввечері зателефонував батькам. Слухавку взяла мама. Привіт, – сказав я, – брат не дзвонив? Ні, – відповіла вона, – а що? Та так, просто, – відповів я і заговорив про щось інше.

* * *

      Наступного ранку в офісі знову підійшов до Льоліка.

      – Льолік, – сказав, – ну як, їдемо?

      – Та ну, – занив той, – ну ти що, машина стара, ще заламається по дорозі.

      – Льолік, – почав тиснути я, – брат зробить твоїй машині капітальний ремонт. Давай виручай. Не їхати ж мені електричками.

      – Ну, не знаю. А робота?

      – Завтра вихідний, не вийобуйся.

      – Не знаю, – знову сказав Льолік, – потрібно поговорити з Борею. Якщо він нічим не підпряже…

      – Пішли поговоримо, – сказав я і потягнув його в сусідній кабінет.

      Боря і Льоша – Болік і Льолік – були двоюрідними братами. Я знав їх з університету, ми разом закінчували історичне відділення. Між собою вони були несхожі – Боря виглядав мажористо, був худий і підстрижений, носив контактні лінзи й навіть, здається, робив манікюр. Льоша, натомість, був міцно збитий і дещо пригальмований. Носив недорогий офісний одяг, стригся рідко, грошей на контактні лінзи йому було шкода, тому носив окуляри в металевій оправі. Боря виглядав більш доглянуто, Льоша – більш надійно. Боря був старший на півроку і відчував відповідальність за брата, певний братній комплекс. Був він із порядної родини, його тато працював у комсомолі, потім робив кар'єру в якійсь партії, був головою районної адміністрації, ходив в опозицію. Останні роки