Гаргантюа та Пантагрюель. Франсуа Рабле

кропом, ганусом, майораном, трояндами, гарбузовою гудиною, капустинням, винограддям, бурячинням, калачиками, червецем (от лише дула опісля червоніє), латуком, листям шпинату, – мало малий спасибіг з того всього, – потім проліском, бур'яном, кропивою, сокирками, але від цього пішла у мене кровотеча, тоді я підтерся гульфиком і уздоровився.

      Потім я підтирався простирадлами, ковдрами, фіранками, подушками, обрусами, хідниками, ганчірками, серветками, носовичками, пеньюарами. При цьому я зазнавав утіхи ще більшої, ніж коростявий, коли його чухмарять.

      – Отакої (сказав Ґранґузьє), але яка підтирка, по-твоєму, найкраща?

      – Отож-бо й воно (відповів Ґарґантюа), і зараз вам стане ясно, що й до чого. Підтирався я сіном, соломою, клоччям, волосом, вовною, папером, але

      Папером як не підітрись,

      А з тебе знову – дрись та дрись.

      – Ого! (гукнув Ґранґузьє). Дурний та хитрий! Диви, незгірш вийде в тебе і вірш!

      – Авжеж (сказав Ґарґантюа), ваша величносте, у піїти так: де Рим, а де Крим, зате пара вже рим. Ось послухайте, як звертається наша заглибина до задрип:

      Хлопак,

      Дрисляк,

      Бздуняк,

      Та не сери так близько.

      Ти так

      В кругляк

      Витрушуєш усмак

      З твого м'ясиська

      Лайно,

      Гайно,

      Багно,

      Пече тебе гангрена.

      Все'дно

      Своє ти дно,

      Як мокре вже воно,

      Ти підтирай учено.

      Як вам, може, – ще?

      – Катай, – підохотив Ґранґузьє.

      – Гаразд, – мовив Ґарґантюа:

      Рондо

      Як я каляюсь, на досаду й стид,

      Мені ніяк не попускають втори.

      Стоїть тоді такий ядучий сморід,

      Немов мене завзявся отруїть.

      О! Хоч би хтось погодився в ту мить

      На поміч дівку привести котору,

      Як я каляюсь!

      Я постарався б зараз уробить

      Їй дучку мочову й не знав би горя,

      Зате б вона пальчаток перебором

      Мені відкласти помогла й одлить,

      Як я каляюсь!

      Хай тепер хтось скаже, що я тут не дока! Клянуся Вседівкою, сам я не робив так на практиці; але звертаючи ці слова до такої, як ви бачите, великої пані, я вбиваю їх собі у помку, як у торбу.

      – Вернімося (сказав Ґранґузьє) до матерії нашої розмови.

      – До якої? (спитав Ґарґантюа). До ковтеликів?

      – Ні (заперечив Ґранґузьє). До підтирок.

      – Бачте (сказав Ґарґантюа), а ви готові виставити барильце бретонського, як я вас покладу на горб?

      – Я готовий, – мовив Ґранґузьє.

      – Так ось (сказав Ґарґантюа), нема чого підтиратися, як не нагівняв. А не нагівняєш, як не висерешся. Отож, попереду треба висратися, а тоді вже підтиратися.

      – О (покликнув Ґранґузьє) ти не той дурень, що й у церкві б'ють! Бачу, скоро ти вискочиш, сто чортів, на доктора Сорбонни, як той казав, ще не виріс, а ума виніс! Одначе, прошу викладати мені своє підтирознавство далі. Бородою своєю свідчуся, не