Північна Одіссея (збірник). Джек Лондон

Кід працював, прислухаючись до марення Мейсона, який знов повернувся у Теннессі й виголошував довгі безладні промови, звертаючись до своїх колишніх парафіян.

      Поблизу росли сосни, і це полегшило справу. Рут дивилася, як Мейлмют Кід ладнає схованку, подібну до тої, що влаштовують мисливці, аби вберегти м'ясо від росомах та собак. Він прихилив верхівки двох молодих сосон одна до одної і, нагнувши їх майже до самої землі, зв'язав ременями з оленячої шкіри. Потім приборкав собак ударами нагая, запріг їх у нарти і поклав туди все, окрім шкур, у які був закутаний Мейсон. Він обв'язав тіло помираючого ременями і прикріпив їхні кінці до верхівок сосон. Один удар ножа розрубає ремені, і тіло злетить у повітря.

      Рут покірно вислухала останню волю чоловіка. Бідолашна жінка була привчена до покори. Ще дівчинкою вона, як і всі її одноплемінниці, звикла схилятися перед чоловіками – володарями усього живого – і знала, що жінці личить бути слухняною. Кід дозволив їй на мить виявити своє горе і востаннє поцілувати чоловіка – її народ не знає такого звичаю, – а потім одвів її до передніх нарт і допоміг надягти лижі. Наче сліпа, вона машинально взяла жердину й нагай і, поганяючи собак, рушила в путь. А Кід повернувся до Мейсона, що вже був без пам'яті. І після того, як Рут зникла з виду, він іще довго сидів біля вогню, вимолюючи в неба скорої смерті для свого товариша.

      Тяжко лишитися наодинці з болісними думками серед Білої тиші. Мовчання темряви милосердне, воно ніби огортає людину невидимим покривом співчуття; але сяюча Біла тиша, прозора крижана пустка під сталевим небом, не знає жалю.

      Минула година, дві – Мейсон не вмирав. Опівдні сонце, не визираючи з-за обрію, осяяло небо тьмяним відблиском свого вогню; та скоро він згас. Мейлмют Кід встав, повільно підійшов до товариша й озирнувся довкола. Біла тиша немовби глумилася з нього, і йому стало страшно. Різко прозвучав одинокий постріл. Мейсон злетів у свою піднебесну гробницю, а Мейлмют Кід, поганяючи собак, помчав у сніжну далечінь.

      Північна Одіссея

      Під скрипіння упряжі та теленькання дзвіночків вожаків сани співали свою звичну тужливу пісню, але люди та собаки були зморені й мовчали. Випав сніг, і через це колія була важкою, та все одно було вже пройдено значну відстань. Полоззя, обтяжені твердими, як камінь, брусками мороженої лосятини, із суто людською впертістю чіплялися за ще не утрамбовану поверхню. Наближалися сутінки, проте тієї ночі ставати табором подорожні вже не збиралися. Крізь застигле повітря тихо падав сніг, але не пластівцями, а малесенькими замерзлими кришталиками витіюватої форми. Було дуже тепло, менше мінус десяти за Фаренгейтом[1], і людям, схоже, це було до вподоби. Мейерс та Беттлз попіднімали вуха своїх шапок, а Малюк-маламут навіть зняв свої рукавиці.

      Удень собаки виглядали змореними, але зараз вони явно підбадьорилися і в них відкрилося друге дихання. Серед найкмітливіших та найенергійніших із них почало відчуватися невдоволення від повільного темпу

1

…менше мінус десяти за Фаренгейтом – один градус за шкалою Фаренгейта дорівнює 5/9 градуса за шкалою Цельсія.