Розбійницькі скарби: Казки про розбійників. Сборник

і братові підклала у постіль гострі залізні вила. Іван пробив серце і нараз помер. Всім було дуже дивно. А звірі лежали у хлівах три дні, ніхто про них не дбав. Каже ведмідь:

      – Розбиваймо хліви! З нашим царем, либонь, якась біда, коли ніхто не несе нам їсти.

      Розвалили хліви і побачили: царівна колише свого чоловіка у золотій труні й дуже гірко плаче. Ведмідь поклав лисиці кошики на шию, а в них – дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води. Івана помили, та він не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: у лівий бік забилися вила. Ведмідь витяг вила, пустив у рану краплю живлющої водиці, й тоді Іван устав.

      – Ой, як я заснув!

      – Бодай твоя сестриця так заснула! – каже йому ведмідь.

      Іван здогадався, що вона зробила, і відповів звірам:

      – Робіть із нею, що хочете.

      І звірі розтягла невдячну сестру на чотири частини. Іванко щасливо жив собі з царівною та й звірина жила при них добре.

      Про гусара Юру

      У бідній родині виріс один син, якого звали Юрою. Він мав уже вісімнадцять літ і тому зарокував (був призваний) до війська. А в ті часи служилося по дванадцять років. Хлопець не журився, бо він дома тільки бідував, а у війську жив собі незгірше. Він служив і дуже справувався біля військової команди.

      Та невдовзі, як зарокував, сталася війна. Юра був гусаром, пішки не ходив і воював завжди в першій лінії. Був на війні цілих шість років, а його ні разу не поранили, і залишився вповні зі здоров'ям. На шостий рік війна трохи втихла, Юра собі попросив відпустку. І тому, що він воював добре, його відпустили на три місяці.

      Сів на коня і, як був на фронті – у гусарській формі, з гусарською шаблею, – вирушив додому. Вибирав дороги навпростець – через гори, через хащі, через голі пусти. І в одному лісі на поляні надибав на садибу. Довкола була красна огорожа. Гусар зупинився біля брами і дивиться з коня на подвір'я – чи когось не видно. З хати вийшла дівчина, яка могла мати десь вісімнадцять літ. Вийшла й позирає на молодого вояка. Він почав проситися:

      – Дівчино, прийми мене на нічку до свого обійстя, бо я в тяжкій дорозі.

      Дівчина відповіла:

      – Я би тебе, вояку, впустила, але мій нянько наказав, аби я без нього нікого не впускала.

      Юра нараз повернув коня, щоб їхати далі. Та дівчина його пожаліла. Вона собі подумала: «А звідки нянько буде знати, що у нас хтось був?» І гойкнула:

      – Вояку! Вернися…

      Він завів коня у хлів, ремені на собі попустив і ліг спати під конем. А дівчина каже:

      – Та чого, вояку, лягаєш на соломі? Ти заходь до хати – повечеряєш. І спати будеш по-нашому – в покоях, у постелі.

      – Добре, дівчино, говориш, – відповів їй гусар. – Я би файно виспався у твоїх покоях. Але в мене військовий порядок – мушу спати під своїм конем.

      А хто була та дівчина? Вона була дочкою лісника, її батько мав одну комору, де тримав для лісорубів гроші. А тої ночі злодії-розбійники розламали браму. Десятеро побігли до каси, а двоє – до хати: вимагають ключі від комори. Дівчина налякалася, але відказала:

      – Я