Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин. Сборник

каже, – далі!

      Ідуть вони далі. Побачив вовк – коняка пасеться.

      – А піди, – каже, – собако, подивись, що то пасеться.

      Собака прибігає й каже:

      – Коняка.

      – Ну, то буде наша, – каже вовк.

      Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:

      – А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?

      Подивись собака:

      – Тріпочеться, – каже.

      – А тепер дивись, – каже вовк, – чи посоловіли в мене очі?

      – Посоловіли, – каже собака.

      Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий – гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.

      Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він – на степу ловить миші.

      – Здоров, – каже, – коте! А куди ти, – каже, – йдеш?

      – А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна – миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.

      Собака каже:

      – Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).

      Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:

      – Біжи, – каже, – брате, подивись, що то пасеться?

      Кіт побіг, подививсь і каже:

      – Вівці.

      – Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

      Ідуть. Собака побачив гуси.

      – Піди, – каже, – подивись, братухо, що то пасеться?

      Кіт побіг, подививсь, каже:

      – Гуси.

      – Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.

      Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.

      – Біжи, брате, – каже собака котові, – подивися, що то пасеться?

      Пішов кіт, подивився й каже:

      – Коняка.

      – Ну, це, – каже собака, – буде наша, поснідаємо добре.

      Почав собака їсти землю, яриться та й каже:

      – А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

      – Ні, – каже кіт.

      Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:

      – А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!

      Подивився кіт та й каже:

      – Трошки почав тріпотатися.

      – Тріпнем бісову коняку! – каже собака.

      І знов почав собака гребти землю і питає кота:

      – А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?

      – А кіт каже:

      – Ні.

      – Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! – каже собака.

      – Ну, нехай посоловіли, – кіт говорить.

      Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:

      – Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!

      Вовк та вовчиця

      Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

      – Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.

      – Чому? – дивиться на неї вовк.

      – Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.

      – Гм, –