Етикет. Дитяча енциклопедія. Отсутствует

великі гроші). Спочатку сенатори мали вільний доступ до імператора, але згодом були введені нові правила. Вони встановлювали спеціальні години прийому, у які можна було обговорювати державні справи, зобов’язували сенаторів доповідати свої питання тільки стоячи. Десь у IV–V столітті придворні церемонії стають настільки складними, що з’являються фахівці, які одержують заробітну плату за знання тонкостей етикету, – магістри церемоніалу.

      Імператор Август в образі Юпітера

      Деякі надбання давньогрецького та давньоримського етикету перейшли у більш пізні епохи. Якщо ми поглянемо на традиції королівських європейських дворів, то побачимо, що при них існували майже ті ж самі порядки, що й у Римі. Скажімо, пурпур саме з римських часів вважається королівським кольором. Золоті корони або діадеми, прикрашені дорогоцінним камінням, які носили королі й королеви, також мають багато спільного з римськими (правда, багато істориків вважає, що корони та золоті обручі були відомі задовго до появи Давнього Риму).

      Давньогрецький (еллінський) етикет колись мав статус міжнародного – настільки він був витончений, довершений і водночас – не складний. До речі, саме греки встановили правило: не говорити погано про відсутніх.

      Лицарі без страху та докору

      Лицарське поводження стало синонімом прекрасних манер. Ще й досі чоловіка, який бездоганно поводиться за будь-яких обставин, називають «лицарем без страху та докору». А про жінок, яких вважають взірцем для наслідування, кажуть «справжня леді». Але якщо запитати, що ж входило до лицарського кодексу честі і яким був середньовічний етикет, мало хто зможе відповісти. Тому треба сказати про цю славетну епоху хоча б декілька слів.

      Складання васальної присяги. Мініатюра XIV ст.

      Бій лицарів із сарацинами. Ілюстрація до «Пісні про Роланда» (з рукопису XII ст.)

      Лицарство як соціальна система виникло приблизно в XI столітті і швидко поширилося по всій Європі. Основу його становили стосунки між васалом та сюзереном. Слово «васал» походить від кельтського vassus – «слуга». Спочатку воно означало людину, яка в обмін на надання землі виконувала певну службу для феодала. Пізніше васалом стали називати феодала, який пішов на службу (здебільшого – військову) до іншого, більш знатного або багатого феодала (сеньйора), якому він вручав себе, стаючи його людиною. Васала та сеньйора зв’язувала клятва вірності. Для цього влаштовувалася спеціальна церемонія. Васал клав свої складені долоні в долоні сеньйора, а той передавав йому меч на знак установлення взаємних зобов’язань. Васал зобов’язувався надавати сеньйору допомогу, насамперед – у військовій службі (як правило, вона тривала сорок днів на рік), а також різні виплати. Ще одним обов’язком була участь у раді, на якій приймалися важливі рішення. За службу васал одержував у тримання землю – феод. Крім того, сеньйор повинен був підтримувати і захищати свого васала.

      Розвиток васальних