Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не «з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими, безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі, – їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився м'який і незлобливий. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.

      – Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то…

      Славіна перебила його:

      – Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия – это опиум для народа.

      Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:

      – Та воно так: тепер усе для народа.

      Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне замішання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові:

      – Религия, это, понимаете, товарищ, прежде всего… ну, как бы вам это пояснить?.. Это – иллюзия… Вы представляете себе человека, который…

      Дядько якось по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зітхнув і обернувся до Славіної:

      – Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття… – Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: – Воно-то все так, що ви говорите, конєшно… Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. – Дядько присунувся до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. – Ну, а що як умреш, а там воно все є?!

      Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.

      – Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о… – Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав:

      – Ні, що б там не було, а краще, ма'ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки…

      Дядьків висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка – коли нарешті буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотично, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько!