Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

волвиконкому Гарасименко, в плюшевому кашкеті і з наганом на поясі, тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу порепану долоню.

      Славіна обережно звісила з воза свої ноги, набралась духу і плигнула. Якби Дружинін не підтримав її за руку, вона, мабуть, потрапила б кудись за колесо, але скінчилось щасливо, і Славіна, дістаючи з-під сіна свого портфеля, сказала сердито Гарасименкові:

      – Ну и дороги у вас, товарищ! Просто – кошмар…

      Гарасименко хазяйновито постукав пальцями по полудрабку, але на виправдання доріг він слова не знайшов і через те промовчав. Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню на пояс і спитав:

      – В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє.

      Горобенкові подобалась тиха і спокійна Гарасименкова мова і його рівне поводження. В ньому вчувалась унутрішня сталість і певність, а заразом і поважна хазяйновитість дбайливого начальника.

      Ступаючи східцями поруч із Гарасименком, Горобенко раптом подумав: «Як усе ж таки змінила людей революція! Це вже не старшина колишній або писар. На цього можна покластися…»

      Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську».

      Глибока сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння.

      – Треба світло засвітити, – кинув кудись до вікна Гарасименко. В кімнаті все затихло й нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився її засвічувати. Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врешті засвітилась тоскним, синюватим вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами.

      Дружинін сів на дзиґликові і стомлено обперся спиною об стіл.

      Славіна сіла було коло стіни на лаві, але від неї одразу ж – наче її тоненька постать потребувала місця аж на трьох – поспішно одсунулись літні селяни, замітаючи після себе місце полами свит. Славіна зніяковіла і поспішно пересіла до Дружиніна. Вмостившись коло нього, вона полегшено зітхнула й заспокоїлась.

      У кімнаті знову стало незграбно-тихо, і ніхто не наважувався першим порушити цю тишу.

      Горобенко пройшовся по кімнаті. Коло стін сиділи дядьки й питливо-гостро дивились на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе «Письмо В. И. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві версти – Ворскла, а за нею старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко повернувся до світла й пробіг очима