Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

Це ж пшениця!

      Славіна винувато прошепотіла до себе:

      – Разве?.. Как же это я ошиблась?..

      – Та вже ж «ошиблась», як зроду, мабуть, не сіяла! – недобре посміхаючись, сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи піт з чола, промовив до візниці:

      – Це, Даниле, як той товариш, що навесні балакав у сполкомі: «Сійте, каже, товарищі крестяне, „пашано“, од нього прибилі багато буде…»

      Женці знову одностайно зареготали.

      Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече:

      – Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати.

      Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців.

      Коли вже од'їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:

      – Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Это у вас, товарищ, Славина, неудачно вышло. Нужно легче…

      Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.

      «З Славіними далеко на селі не поїдеш!» – подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.

      Уже смеркалось, коли приїхали до села.

      Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматично сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонно мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.

      В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування: «Ні чорта не розумію – до чого воно все це».

      Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.

      Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.

      Кучугури білих хат і зелена вовна осокорів, яворів та верб наганяли спокою та сумирності.

      Хотілось без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.

      Горобенко навіть повеселішав. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село – і серце одпочине…» Тільки не те вже село розляглось перед очима і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Один із численних іспитів на «більшовика», іспит на життя.

      Горобенко спустив за полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.

      Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах, зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні – стоять лагідні мовчазні хати й кублиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може, і за кріпацтва або й навіть за козаччини… Хтозна.

      Горобенко внутрішньо сказав собі: «Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація. Ти чуже мені, село, – чуже, далеке і незрозуміле. Щодо цього, то я не далеко