Название | Вежі мовчання |
---|---|
Автор произведения | Євген Положій |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2009 |
isbn | 978-966-03-4841-7 |
– Нам усім хвилюватися треба, Родіоне Костянтиновичу! – гаряче заперечив НІ. – Це ж наша спільна справа!
– Саме так. Карна, – похмуро зауважив Рад.
– Та дурниці це все, немає там нічого! Грошей вони хочуть, як завжди! – образився НІ. – Залагодимо. Ви нам допоможіть краще з газетою впоратися. Стирчить, зараза, як скабка в дупі, а шеф мало не кожного ранку питає!
– До речі, Назаре Івановичу, – змінив тему Рад, – а як ваше прізвище, даруйте за цікавість? А то на дверях таблички немає, візитку ви мені не дали, незручно виходить: ви є, а прізвища немає! – пожартував Родіон і відразу пожалкував, бо зрозумів, що вліз на якусь заборонену територію, куди влазити було не варто. НІ відразу насупився, наїжачився, почервонів, як буряк, недобре так подивився на нього й різко кинув:
– Ну навіщо вам моє прізвище, ми що, в армії, чи що? А візиток у мене немає і не було ніколи, не люблю я їх!
– Це що, службова таємниця? – така несподівано бурхлива реакція НІ Родіона неабияк потішила.
– Хріняка моє прізвище. Хрі-ня-ка! – випалив особіст по складах, і його обличчя остаточно стало схожим на розрубаний уздовж червоний буряк.
Дивно, подумав Родіон, така доросла людина, такий поважний полковник СБУ в запасі, а поводиться як хлопчисько, чесне слово.
Абревіатура ініціалів Назара Івановича остаточно набула тепер закінченості й виглядала досить кумедно – НІХ.
Головний юрист заводу Юрій Олексійович Перетятько сидів за робочим столом, підпираючи руками підборіддя, і байдуже дивився у вікно. На столі перед ним лежав чистий аркуш паперу. На стукіт у двері й появу Родіона він відреагував тільки поглядом, не змінивши пози.
– Скаргу прокурору готуєте? – запитав Рад.
– Ображаєте. Скарга прокурору вже півгодини як у прокурора. Вірш хочу згадати. Хочу, але не можу.
Рад здивувався: це треба ж, який романтичний начальник юридичної служби!
– Може, я чимсь можу допомогти?
– Навряд чи. Хоча вам він теж, якщо до моїх років доживете, стане в пригоді. Це верлібр, тобто білий вірш.
– А хто автор?
– Трудовий кодекс. На пенсію мені пора. Тільки боюся, Червоний Дон не підпише.
– Ви справді хочете вийти на пенсію, Юрію Олексійовичу? – Рад не знав чому, але цей сивоволосий чоловік з першої хвилини знайомства був йому дуже симпатичний.
– Якраз саме час! – Перетятько сказав це так, ніби відкривав якусь таємницю.
Рад подумав, що з самого початку, з першого вечора тут усе пішло не так. Проте ні, не так усе пішло значно раніше – коли зателефонувала мама й сказала, що помер батько. А може, ще раніше, значно раніше? Він важко зітхнув. Заглиблюватися в деталі, запитувати, чому Перетятько саме зараз прийняв таке рішення, явно не мало сенсу.
– Юрію Олексійовичу, може, не варто квапитися? – все-таки запустив він пробну кулю.
Перетятько подивився у вікно і нервово позіхнув.
– Ну добре, не хочете – як хочете. Але тоді